Конфліктологічний тренінг: спрямовуємо учасників на пошук рішення, яке задовольнить вимоги всіх сторін
Конфлікти, на жаль, є частиною повсякденного життя. Щодня засоби масової інформації повідомляють про різноманітні конфлікти. Багато хто з людей практично щодня опиняється втягнутим у той чи інший конфлікт.
Конфлікт у соціальній сфері як суперечка сторін, як протиріччя в їхніх інтересах і меті є цілком природним явищем, саме тому неминучим. Більше того, за словами відомого спеціаліста в галузі перемовин Р. Фішера, чим різноманітнішим стає світ, тим з більшою кількістю ситуацій стосовно протиріч інтересів доводиться стикатися.
Інший американський дослідник, М. Дойч, підкреслював, що конфлікт дозволяє запобігти стагнації суспільства, приводить до його розвитку, стимулює пошук розв’язання проблем. Крім цього, конфлікт малої інтенсивності, розв’язаний мирними засобами, може запобігти більш серйозному конфлікту, діючи немов вакцина від хвороби. Помічено, що в тих соціальних групах, у яких достатньо часто трапляються незначні конфлікти, рідко спостерігаються будь-які насильницькі дії.
Можна зробити висновок, що конфліктам притаманні не тільки негативні функції, що пов’язані з небезпекою їх розростання, переходом до насильницьких форм розв’язання, але й позитивні. Використовуючи відомий вислів, можна зазначити, що конфлікти і злагода є двома сторонами однієї медалі, саме тому «суспільство без конфліктів — це мертве суспільство».
Питання полягає в тому, в який спосіб розв’язувати конфлікти. Існують три типи настанов (або підходів) до урегулювання конфлікту:
- одна зі сторін (або всі сторони) прагнуть здобути перемогу (односторонні дії);
- учасник (учасники) конфлікту ігнорують його наявність і без діють (односторонні дії);
- за допомогою третьої сторони або за її відсутності учасники обговорюють проблему, яка спричинила конфлікт, для того щоб знайти рішення, яке задовольнятиме умови всіх сторін (спільні дії).
У першому випадку сторони беруть до уваги відсутність спільних інтересів. Кожний учасник намагається силоміць примусити іншого підкоритися. Цей тип поведінки добре описав свого часу Карл фон Клаузевіц, зауваживши, що якщо супротивник не підкоряється нашій волі, то ми повинні поставити його в гіршу ситуацію. Орієнтація на перемогу спричиняє насильство, як наслідок (частіше за все) проблема залишається нерозв’язаною, оскільки інтереси переможеного не беруться до уваги. Другий шлях передбачає взагалі ігнорування наявності конфліктного потенціалу, що призводить до його накопичення, а згодом і до «раптових» стихійних форм розв’язання конфлікту, які часто супроводжуються насильством. Урешті, третій підхід орієнтований на знаходження рішення, яке задовольняє вимогам усіх сторін, шляхом перемовин. Часто на практиці одночасно реалізуються всі три підходи, але один із них домінує. Тільки за умови обрання останнього, третього шляху, спрямованого на спільний пошук рішення, стає можливим реалізувати позитивні функції конфлікту.
Отже, мета урегулювання (керування) конфліктами полягає не в тому, щоб ліквідувати або не помітити конфлікт, а в тому, щоб запобігти конфліктній поведінці, яка пов’язана з деструктивними, насильницькими способами розв’язання протиріч, і спрямувати учасників на пошук рішення, яке задовольнить вимоги всіх сторін.
Практично будь-який конфлікт має потенціал для свого урегулювання мирними засобами шляхом узгодження різноманітних інтересів у такий спосіб, щоб у підсумку обидві сторони, незважаючи на поступки, опинилися у вигіднішому для себе становищі, ніж якщо вони продовжували б конфліктувати. Навіть звичайне усвідомлення цього факту — важливий крок на шляху до урегулювання конфлікту. У зв’язку з цим значну роль відіграють методи, спрямовані на навчання пошуку узгодження інтересів. У деяких країнах світу існують різноманітні курси, на яких за допомогою ігрових ситуацій навчають менеджерів, політичних діячів різного рівня, муніципальних чиновників, поліцейських знаходити рішення в конфліктних ситуаціях. У США, наприклад, такі програми розроблені також і для школярів.
На динаміку конфлікту, його розв’язання значно впливає сприйняття сторонами проблеми та одне одного в умовах конфлікту. Наявність будь-яких протиріч не обов’язково спричиняє конфлікт. Сторони повинні усвідомлювати, що їхні інтереси та мета несумісні. Більше того, об’єктивно мета та інтереси сторін можуть і не заперечувати одне одному, проте якщо вони сприймаються як несумісні, це спричиняє конфлікт. Може статися й так, що реальний конфлікт інтересів ігнорується, і неіснуючий сприймається як конфлікт.
Можливі різні способи зміни сприйняття учасників конфлікту. Перш за все, вони пов’язані з детальним аналізом інтересів сторін. Сам по собі такий аналіз сприяє коригуванню образу. З цією метою використовуються імітаційні ігри, що передбачають відтворення дискусії, перемовин, спрямованих на пошук шляхів розв’язання проблеми. Участь у грі з позиції протилежної сторони дозволяє краще зрозуміти її точку зору, аргументи, а отже, і легше знайти можливі варіанти розв’язання проблем. Крім цього, для підвищення ступеня адекватності образом часто звертаються по допомогу до посередника, який може бути своєрідним «інтерпретатором» поведінки та сприйняття учасників конфлікту.
Стадії розвитку та фази урегулювання конфлікту
У конфлікті найчастіше спочатку виникає латентний період, коли сторони усвідомлюють наявність протиріч щодо мети кожного. Згодом складаються конфліктні взаємини, що характеризуються зростанням напруженості. Після цього розвивається власне конфлікт (або конфлікт у вузькому розумінні цього слова), під час якого учасники намагаються тиснути без застосування сили, використовуючи такі дії, як протест, обвинувачення, попередження, погрози тощо. Урешті-решт, якщо конфлікт розвивається далі, він може перейти в стадію активних силових дій.
Часто такому розвитку подій передує криза, коли взаємини сторін різко загострюються. Криза характеризується швидкоплинним змінюванням подій, їх непередбачуваністю, раптовістю. В учасників з’являється відчуття, що в них обмаль часу для прийняття рішення, а бездіяльність може призвести до невиправних наслідків. Саме намагання «не втратити ініціативи» підштовхує учасників кризи до швидких і ризикованіших рішень, ніж у звичайній ситуації. Це призводить до того, що учасники конфлікту розглядають лише вузьке, обмежене коло альтернатив. Дії сторін у кризовій ситуації часто є спонтанними та ірраціональними.
Залежно від загострення конфлікту зростає і складність його урегулювання. Сторони конфлікту, які перейшли до активних дій одна щодо одної, значною мірою цим загострюють і поглиблюють конфлікт. Насильство спричиняє аналогічні дії з протилежного боку, а кількість «жертв», що збільшується, підсилює стереотип «ворога», створюючи високий рівень емоційної напруженості, іноді з елементами істерії. Конфлікт стає погано керованим, до нього залучаються все нові й нові учасники, а також розширюється предмет суперечки. Як наслідок часто спостерігається ще більша поляризація учасників конфлікту, подальше розходження між ними.
Під час урегулювання конфлікту учасникам доведеться пройти низку фаз від насильницьких дій до розв’язання протиріч шляхом обговорення. Ці фази є такими:
- припинення насильницьких дій;
- установлення діалогу;
- пошук розв’язання проблем шляхом перемовин.
Адекватні методи профілактики та розв’язання конфліктів:
- рання діагностика конфлікту та з’ясування його причин для того, щоб не дозволити йому розростатися далі;
- «виплеск», «розрядка» негативних емоцій через види діяльності, які не завдають опонентові помітної шкоди;
- зміна характеру сприйняття учасників конфлікту;
- метод послідовних взаємних поступок;
- перемовини учасників конфлікту;
- звернення до арбітра;
- звернення до посередника.
Однією з розповсюджених форм профілактики та розв’язання конфліктів є форма тренінгу. Ініціатором такого підходу слід вважати Дж. Бертона, згідно з яким розв’язання конфлікту повинно базуватися на зміні глибинних структур. Правильно організоване спілкування між соціальними групами, які перебувають у стані конфлікту, є одним із провідним методів у цьому підході. Воно спрямоване на зміну характеру сприйняття, про що вже згадувалося вище, а також, завдяки цьому, на зміну ставлення сторін одна до одної. Методи, які використовує Дж. Бертон і його колеги, містять у собі тренінгові групи (далі — Т-групи), орієнтовані на зняття викривленої ідентифікації з групою тільки, наприклад, за національною ознакою; спеціально організовані зустрічі та дискусії між групами, що конфліктують, тощо.
Також слід звернути увагу на те, що деякі автори наголошують на складності повного розв’язання конфлікту. Вони відзначають, що навіть у тому випадку, якщо конфлікт розв’язано, він може містити в собі зародки майбутніх конфліктів.
Програма конфліктологічного тренінгу
Мета: надати можливість учасникам тренінгу отримати досвід конструктивного розв’язання конфліктних ситуацій.
Завдання:
- навчання методів знаходження розв’язання в конфліктних ситуаціях;
- допомогти учасникам навчитися неупередженого оцінювання конфліктної ситуації;
- допомогти учасникам скоригувати свою поведінку в бік зниження її конфліктогенності (зняти конфліктність у особистісно емоційній сфері);
- згуртованість конкретного колективу (у разі якщо всі учасники є членами колективу), розвиток умінь і навичок командної взаємодії.
Категорія учасників: тренінг розрахований на дорослих, переважно працюючих.
Склад груп:
- оптимальна кількість — 10–15 осіб;
- групи повинні комплектуватися на добровільних засадах;
- можлива робота з трудовими колективами.
Місце проведення: зала для проведення тренінгів.
Тривалість тренінгу: тренінг розраховано на 4 заняття по 3 години (загальна тривалість —12 годин).
Заняття 1. Знайомство, прийняття правил тренінгу
Правила тренінгу
Примітка. Вище ми вже наводили ці правила. Проте для збереження цілісності саме цього тренінгу повторюємо їх ще раз.
Умійте слухати одне одного. Це означає необхідність дивитися на того, хто говорить, і не перебивати його. Коли хтось припиняє говорити, наступний учасник, який бере слово, може стисло повторити те, що було сказано попереднім учасником, перш ніж розпочати викладати свої думки. Для того щоб привернути увагу до того, хто виступає, можна використовувати який-небудь предмет (наприклад, невеличкий м’ячик), який під час дискусії (або обговорення) переходитиме з рук до рук. Під час виступу одного з учасників решта повинні мовчати.
Кажіть по суті. Іноді учасники відволікаються від теми, що обговорюється. Замість того щоб спиняти таких учасників, ведучому дискусії в цьому разі необхідно сказати щось на зразок: «Я не зовсім розумію, як це пов’язано з нашою темою. Чи не могли б Ви пояснити, що мається на увазі?»
Виявляйте повагу. Відвертість у висловлюванням з’явиться тільки тоді, коли учасники засвоять, що можна не погоджуватися з чиєюсь думкою, але неприпустимо висловлювати оцінки щодо інших людей лише на підставі висловлених ними думок.
Закон «нуль-нуль» (про пунктуальність). Усі учасники повинні збиратися до встановленого часу.
Конфіденційність. Те, що відбувається під час заняття, залишається між учасниками.
Правило «стоп». Якщо обговорення якогось особистого досвіду учасників стає неприйнятним або небезпечним, той, чий досвід обговорюється, може припинити розгляд теми, сказавши: «Стоп».
Кожний говорить за себе, від свого імені. Необхідно говорити не «Усі вважають, що…», а «На мою думку, …» та ін.
Вправа «Інтерв’ю»
Учасники об’єднуються в пари та впродовж 10 хвилин розмовляють зі своїм партнером, намагаючись дізнатися про нього якомого більше. Потім кожний із учасників готує коротке представлення свого співрозмовника. Головне завдання — підкреслити його індивідуальність, несхожість з іншими. Після цього учасники по черзі представляють одне одного.
Мета вправи:
- розвивати вміння слухати партнера та удосконалювати комунікативні навички;
- зменшити комунікативну дистанцію між учасниками тренінгу.
Вправа «Космічна швидкість»
Учасники тренінгу утворюють коло. Вони повинні передавати м’яч у вільному порядку, але так, щоб не давати його сусідові праворуч і ліворуч. Обов’язкова умова: м’яч повинен отримати кожний член команди 1 раз.
Ускладнення (зробити те саме):
- але із фіксуванням часу;
- якомога швидше;
- у будь-який інший спосіб із фіксуванням часу.
Після завершення вправи ведучий пропонує усім учасникам команди сісти в коло та висловити свій стан на момент початку роботи та на момент її завершення.
На що варто звернути увагу:
- вироблення командної стратегії;
- розуміння ідеї вправи;
- розуміння інших учасників;
- прийняття рішень;
- міни в поведінці учасників;
- зміни на емоційному рівні та в ступені участі кожного з учасників.
Запитання ведучого до учасників тренінгу повинні бути нейтральними й залишати свободу вибору, аналізу та фантазії:
- «Що Ви відчували?»
- «Що змінилося в певний момент?»
- «Чому ви обрали саме це рішення?»
Мета вправи:
- відпрацьовувати навички прийняття групового рішення щодо стратегії та тактики виконання висунутого завдання;
- сприяти згуртованості групи та поглибленню процесів саморозкриття учасників тренінгу.
Вправа «Кажу, що бачу»
Ведучий звертається до учасників тренінгу: «Опис поведінки означає повідомлення про специфічні дії інших людей, які ми спостерігаємо, але без оцінювання, тобто без приписування мотивів дій, оцінювання настанов, особистісних рис. Перший крок у розвитку вміння висловлюватися в описовому ключі, а не у формі оцінювання,— удосконалення вміння спостерігати та повідомляти про свої спостереження, не оцінюючи».
Учасники тренінгу, сидячи, утворюють коло. Кожний із них спостерігає за поведінкою решти учасників і по черзі говорить про те, що бачить щодо будь-кого з учасників. Наприклад: «Микола сидить, поклавши ногу на ногу», «Катруся посміхається» та ін.
Ведучий стежить за тим, щоб учасники тренінгу не застосовувати оцінних суджень і умовиводів. Після виконання вправи обговорюється, чи часто спостерігалася тенденція використовувати оцінки, чи була ця вправа складною, що відчували учасники.
Мета вправи: програвати ситуації безоцінних висловлювань.
Вправа «Невпевнені, впевнені та агресивні відповіді»
Кожному членові групи пропонується продемонструвати в запропонованій ситуації невпевнений, впевнений та агресивний типи відповідей.
Ситуації можна запропонувати такі:
- «Із Вами розмовляє друг, а Ви хочете піти…»
- «Ваш товариш улаштував Вам зустріч із незнайомою людиною, не попередивши Вас…»
- «Люди, які сидять позаду Вас у кінотеатрі, заважають Вам галасливою розмовою…»
- «Ваш сусід відволікає Вас від цікавого виступу, ставлячи дурні, на Ваш погляд, запитання…»
- «Адміністратор школи говорить, що Ваш зовнішній вигляд не відповідає статусу педагога…»
- «Друг просить Вас позичити йому якусь коштовну річ, а Ви вважаєте його людиною неакуратною та не дуже відповідальною…»
Для кожного з учасників використовується тільки одна ситуація. Можна розіграти ці ситуації в парах. Група повинна обговорити відповідь кожного з учасників. На вправу відводиться 40–50 хвилин.
Мета вправи:
- формувати адекватні реакції на різноманітні ситуації;
- здійснити «трансактний аналіз» відповідей і формувати необхідні «рольові» прибудови.
Ведучий розповідає учасникам про різні типи поведінки в конфліктній ситуації: пристосування, компроміс, співробітництво, ігнорування, суперництво та конкуренцію. Після цього доцільно провести 1–2 рольові гри (на вибір ведучого), на прикладі яких учасники можуть спостерігати різні типи поведінки.
Вправа «Перебільшення або повна зміна поведінки»
Ця вправа є рольовою грою, під час якої членам групи надається можливість програти внутрішньоособистісні конфлікти. Розігрування ролей використовується для розширення усвідомлення поведінки та можливості її зміни.
Кожний з учасників самостійно обирає небажаний тип особистісної поведінки (або група допомагає йому обрати тип поведінки, яку сам учасник не усвідомлює).
Якщо член групи не усвідомлює цієї поведінки, він повинен перебільшити її. Наприклад, сором’язливий учасник повинен говорити гучним авторитарним тоном, постійно вихваляючись. Якщо ж учасник усвідомлює небажаний тип своєї поведінки та вважає його небажаним, він повинен повністю змінити свою поведінку. На розігрування ролей кожному надається 5–7 хвилин. Потім усі учасники розповідають про свої спостереження та почуття.
Мета вправи: формувати навички модифікації та корекції поведінки на підставі аналізу ролей, що розігруються, і групою розглянути поведінку.
Заняття 2
Вправа «Привітання»
Учасники сідають у коло і по черзі вітають одне одного, обов’язково наголошуючи на індивідуальності партнера (наприклад: «Я радий тебе бачити і хочу сказати, що ти чудово виглядаєш» або: «Доброго дня, ти сьогодні як завжди енергійний і веселий»). Можна також згадати про ту індивідуальну рису, що сама людина, яку вітають, підкреслила під час першого знайомства. Учасник може звертатися до всіх одразу або до конкретної людини. Під час цієї психологічної розминки група повинна налаштуватися на довірчий стиль спілкування, продемонструвати своє добре ставлення одне до одного.
Ведучому слід звертати увагу на особливості встановлення контактів між членами групи.
На проведення вправи відводиться 10–15 хвилин.
Після завершення вправи ведучий розглядає типові помилки, яких припустили учасники, і демонструє найпродуктивніші способи привітань.
Мета вправи:
- формувати довірчий стиль спілкування під час налагоджування контактів;
- створювати позитивні емоційні настанови на довірче спілкування.
Вправа «Сигнал»
Учасники розміщуються колом спинами до центра, достатньо близько одне до одного й тримаються за руки. Один з учасників легко потискає руку свого сусіда або робить це послідовно та швидко кілька разів — «відправляє сигнал». Сигнал передається по колу, поки не повернеться до автора. Для ускладнення можна відправляти кілька сигналів одночасно — в один або в різні боки руху.
Мета вправи:
- розім’ятися;
- поліпшити атмосферу в групі.
Після завершення вправи ведучий розповідає про техніку активного слухання.
Примітка. Інформацію щодо техніки активного слухання було викладено вище, але для збереження цілісності конфліктологічного тренінгу наведемо її ще раз.
Типові прийоми слухання:
- мовчання (очевидна відсутність реакції);
- угу-підтакування («угу», «еге», «так-так», «ну», кивання підборіддям та ін.);
- луна (повторювання останніх слів співрозмовника);
- дзеркало (повторювання останньої фрази зі змінюванням послідовності слів);
- парафраз (передавання змісту висловлювання партнера іншими словами);
- спонукання (вигуки та інші висловлювання, що спонукують співрозмовника продовжити обірване мовлення: «Ну і…», «То й що далі?», «Давай-давай» та ін.);
- уточнювальні запитання (запитання на зразок: «Що ти мав на увазі, коли казав “евристичний”?»);
- навідні запитання (запитання на зразок: «Що?», «Де?», «Коли», «Чому?», «Навіщо?», що розширюють сферу оповіді того, хто говорить; нерідко такі запитання, по суті, відволікають від лінії оповідання, що її намітив оповідач);
- оцінювання, поради;
- продовження (коли слухач перериває мовлення оповідача й намагається завершити фразу, яку той розпочав, тобто «підказує слова»);
- емоції (реакції на зразок: «Ух», «Ах», «Чудово», «Та ти що?!», а також сміх, непорушний вираз обличчя тощо);
- нерелевантні та псевдорелевантні висловлювання (висловлювання, які не стосуються справи або стосуються її лише формально: «А ось у Гімалаях усе інакше…» і далі — розповідь про Гімалаї, «До речі, про музику…» і далі — інформація про гонорари відомих музикантів).
Вправа «Найнудніша розповідь»
Учасники об’єднуються в пари та вирішують, хто з них буде говорити, а хто — слухати. Потім ведучий тренінгу повідомляє, що завданням «слухачів» буде уважне вислуховування упродовж 2–3 хвилин «дуже нудної розповіді». Після цього ведучий відкликає у бік майбутніх «оповідачів», немовби для того, щоб проінструктувати їх, як зробити оповідання «найнуднішим». Насправді ведучий роз’яснює «оповідачам» (так, щоб «слухачі» цього не чули), що суть вправи полягає не в ступені нудності оповідання, а в тому, щоб «оповідач» фіксував типові реакції «слухача».
Для цього «оповідачеві» рекомендується після хвилинного відрізку мовлення обрати вдалий момент для паузи й продовжити оповідання після отримання якоїсь реакції «слухача» (кивок, жест, слова тощо). Якщо упродовж 7–10 секунд виражена реакція відсутня, слід продовжити оповідання упродовж ще однієї хвилини та знову перерватися, запам’ятати наступну реакцію «слухача». На цьому вправа припиняється.
Після завершення вправи всім членам групи розповідається про справжній зміст інструкції та мету вправи. «Оповідачів» просять запам’ятати особливості реакції «слухачів» (класифікуючи очевидну відсутність реакцій як «мовчання»). Ведучий наводить перелік найтиповіших прийомів слухання, називаючи їх та супроводжуючи необхідними поясненнями.
Після ознайомлення з типовими прийомами слухання ведучий пропонує «оповідачам» описати реакції «слухачів», які вони спостерігали», і класифікувати ці реакції за запропонованим переліком. У такий спосіб виявляють реакції, які найчастіше використовувались, і обговорюють їх позитивні та негативні сторони в ситуаціях спілкування. У контексті цього заняття має сенс навести тритактну схему вислуховування («підтримка — розуміння — коментування») і обговорити доцільність тих або інших реакцій на різних етапах вислуховування. Так, на такті «підтримки» найдоцільнішими видаються такі реакції, як угу-підтакування, луна, емоційний супровід; на етапі «розуміння» — уточнюючі запитання та парафраз, а оцінки та поради доречні на такті «коментування».
Мета вправи: розвивати навички активного слухання.
Вправа «Диспут»
Вправа проводиться в формі диспуту. Учасники об’єднуються в приблизно рівні за чисельністю команди. Жеребкуванням вирішується, яка з команд посідатиме одну з альтернативних позицій з якого-небудь питання (наприклад, прихильники та противники «засмаглості», «тютюнопаління», «роздільного харчування» тощо).
Аргументи на користь тієї або іншої точки зору члени команд висловлюють по черзі. Обов’язковою вимогою для гравців є підтримка висловлювань супротивників і з’ясування сутності аргументації. У процесі слухання той із членів команди, чия надійшла черга висловлюватися, повинен реагувати угу-підтакуванням та луною, ставити уточнюючі запитання, якщо зміст аргументації зрозумілий не повною мірою, або ж зробити парафраз, якщо виникло уявлення повного розуміння. Аргументи на користь позиції своєї команди дозволяється висловлювати лише після того, як той, хто виступає, у той чи інший спосіб просигналізує, що його зрозуміли правильно (кивання головою, «Так, саме це я мав на увазі»).
Ведучий стежить за черговістю виступів, за тим, щоб той, хто слухає, підтримував висловлювання, не пропускаючи тактів, парафраз, використовуючи при цьому реакції відповідного такту. Можна пояснювати: «Так, Ви зрозуміли мене правильно», або просто повторивши слова співрозмовника, а переконатися в правильності розуміння можна, парафразуючи його висловлювання. Слід обов’язково застерегти учасників від спроб продовжувати або розвивати думку співрозмовника, приписуючи йому не його слова.
На завершення ведучий коментує виконання вправи, звертаючи увагу на випадки, коли за допомогою парафраза вдалось уточнити позиції учасників «диспуту».
Мета вправи: розвивати вміння й навички активного слухання.
Рольова гра «Згладжування конфліктів»
Ведучий розповідає про важливість уміння швидко та ефективно згладжувати конфлікти; оголошує про те, що зараз дослідним шляхом необхідно спробувати з’ясувати головні методи урегулювання конфліктів.
Учасники об’єднуються в трійки. Упродовж 5 хвилин кожна трійка придумує сценарій, за яким двоє з учасників грають ролі сторін, які конфліктують одна з одною (наприклад, подружжя, яке свариться), а третій — грає миротворця, арбітра.
На обговорення ведучий ставить такі питання:
- «Які методі згладжування конфліктів було продемонстровано?»
- «Які, на Вашу думку, цікаві знахідки використовували учасники під час гри?»
- «Як варто було поводитися тим учасникам, яким не вдалося згладити конфлікт?»
Мета вправи: відпрацьовувати вміння й навички згладжування конфліктів.
Заняття 3
Вправа «Друкарська машинка»
Учасникам загадують слово або вислів. Літери, які складають текст, розподіляють між членами групи. Потім слово (вислів) необхідно сказати якомога швидше, причому кожний називає свою літеру, а в проміжках між словами (якщо йдеться не про окреме слово, а цілий вислів) усі учасники плескають у долоні.
Мета вправи:
- розім’ятися;
- відпрацьовувати навички згуртованих дій.
Вправа «Якби…, то я став би…»
Вправа відбувається по колу: перший учасник висуває умову, в якій обумовлена певна конфліктна ситуація. Наприклад: «Якби мене обрахували в магазині…» Наступний учасник, який сидить поруч із першим, продовжує (завершує) речення. Наприклад: «…я вимагав би книгу скарг».
Доцільно провести цю вправу в декілька етапів, у кожному з яким беруть участь усі присутні, після чого обов’язково повинно відбутися обговорення.
Ведучий відзначає, що як конфліктні ситуації, так і шляхи виходу з них можуть повторюватися.
Мета вправи: відпрацьовувати навички швидкого реагування на конфліктну ситуацію.
Вправа «Контраргументи»
Кожний із членів групи повинен розповісти решті учасників про свої слабкі сторони — про те, що він не сприймає в собі. Це можуть бути риси характеру, звички, які заважають у житті або які хотілося б змінити. Решта учасників уважно слухають і після завершення вступу обговорюють те, про що йшлося, намагаючись навести контраргументи, тобто те, що можна протиставити визначеним недолікам, або навіть демонструючи, що наші слабкості за певних обставин можуть перетворитися на сильні риси.
На вправу відводиться 40–50 хвилин.
Мета вправи:
- створити умови для саморозкриття;
- відпрацьовувати вміння вести полеміку й наводити контраргументацію.
Заняття 4
Вправа «Остання зустріч»
Ведучийзвертаєтьсядоучасниківтренінгу: «Уявіть, щонашізаняттявжескінчилисяівирозлучаєтесь. Чи все ви встигли сказати одне одному? Можливо, хтось забув поділитися із групою своїми переживаннями? Або серед вас є людина, думку якої про себе ви обов’язково хотіли б дізнатися? Або у вас виникло бажання подякувати комусь? Зробіть це тут і тепер».
Мета вправи:
- удосконалювати комунікативну культуру;
- стимулювати активність учасників.
Вправа «Єдність» (на групову згуртованість)
Учасники сідають у коло. Кожний стискає руку в кулак і за командою ведучого всі «викидають» пальці. Група повинна прагнути до того, щоб усі учасники незалежно одне від одного обрали одну й ту саму кількість «викинутих» пальців.
Учасникам заборонено перемовлятися. Гра триває доти, доки група не досягне висунутої мети.
Мета вправи:
- відпрацьовувати інтелектуальну єдність на прогностичному рівні;
- формувати емоційно-вольову єдність групи.
Вправа «Позиція»
Учасники утворюють два кола: зовнішній і внутрішній. Зовнішнє коло рухається, внутрішнє — залишається на місці. Ті з учасників, які знаходяться в зовнішньому колі, висловлюють своє враження про партнера у внутрішньому колі, починаючи фразою: «Я бачу тебе…», «Я хочу тобі сказати…», «Мені подобається в тобі…» Через 2 хвилини зовнішнє коло пересувається на одну особу й т. д.
Мета вправи: рефлексувати взаємооцінні позиції учасників тренінгових занять.
Рольова гра «Випадок із життя»
Кожний з учасників по черзі розповідає про конфлікт, свідком або учасником якого він колись був. Ця розповідь стане сценарієм для подальшої рольової гри, в якій візьмуть участь усі присутні. Оповідач може бути не тільки «сценаристом» і «режисером» цієї рольової гри, робити по кілька «дублів» тощо.
Мета вправи: закріпити отриманий під час тренінгу досвід.
Вправа «Довірче падіння»
Учасники утворюють велике коло. Одна людина займає місце в центрі кола. Вона повинна за наказом ведучого впасти на руки кому-небудь із часників, які утворюють коло: для цього потрібно заплющити очі, розслабитися й падати назад. Кожний з учасників повинен отримати можливість падати й ловити.
Після завершення вправи група обговорює враження від виконаної вправи.
Мета вправи:
- формувати навички психомоторної взаємодії;
- зменшити комунікативну дистанцію між членами групи.