Комунікація — це процес двостороннього обміну інформацією, результатом якого є взаєморозуміння. Якщо взаєморозуміння не досягнуто — комунікація не відбулася. Для того щоб переконатися в успіху комунікації, необхідно мати зворотний зв’язок, що повідомляє про те, як люди Вас зрозуміли, як вони сприймають Вас, як ставляться до порушеної Вами проблеми.

Комунікативна компетентність — здатність встановлювати та підтримувати необхідні контакти з іншими людьми.

Для ефективної комунікації необхідне досягнення взаєморозуміння партнерів і розуміння ситуації та предмета спілкування.

Комунікативна компетентність — це система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації в певному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.

Комунікативна компетентність передбачає такий рівень взаємодії з оточуючими, який дозволяє особі в межах своїх здібностей і соціального статусу успішно функціонувати в суспільстві, а також наявність життєвого досвіду, ерудиції, наукових знань та ін.

Комунікативна компетентність містить такі складові:

  • комунікабельність (здатність встановлювати й підтримувати необхідні контакти з іншими людьми);
  • володіння змістовною інформацією та вміння оперувати нею;
  • здатність до партнерської взаємодії та досягнення взаєморозуміння.

Причинами невдалої комунікації можуть бути:

  • стереотипи — спрощені думки щодо окремих осіб або ситуації, внаслідок чого відсутній об’єктивний аналіз і розуміння людей, ситуацій, проблем;
  • перенасиченість комунікативного простору інформацією перешкоджає прийняттю актуальних рішень, призводить до зайвих емоційних перевантажень, тим самим ускладнюючи взаємини з оточуючими;
  • «упереджені уявлення» — схильність не брати до уваги того, що суперечить власним усталеним поглядам, того, що є новим, незвичайним («Ми віримо в те, у що хочемо вірити»). Людина рідко усвідомлює, що тлумачення подій іншою людиною так само законно, як і її власне тлумачення;
  • погані взаємини між людьми — якщо ставлення людини є ворожим, то буде дуже важко переконати її в справедливості Вашого погляду;
  • відсутність уваги й інтересу співрозмовника, а інтерес виникає, коли людина усвідомлює значення інформації для себе: за допомогою цієї інформації можна отримати бажане або запобігти небажаному розвитку подій;
  • зневага фактами, тобто звичка робити висновки за відсутності достатньої кількості фактів;
  • помилки в побудові висловлювань: неправильне обрання слів, складність повідомлення, слабка переконливість, нелогічність;
  • неправильний вибір стратегії та тактики спілкування.

Так само як і будь-яка з професійних компетенцій, комунікативна компетенція вчителя визначається мінімум трьома складовими:

  • когнітивною (що фахівець знає з цього питання);
  • операційною (як фахівець реалізує свої знання на практиці);
  • мотиваційною (як фахівець ставиться до певної сфери власної діяльності).

Ці складові виявляються під час професійної взаємодії вчителя на різних рівнях:

  • учитель — учень;
  • учитель — учитель;
  • учитель — адміністратор.

Для кожного з учасників освітнього процесу якість і результат професійної взаємодії визначатимуться:

  • спрямованістю особистості (орієнтація на іншу людину, на спільну діяльність, бажання зрозуміти її, підтримувати взаємини);
  • педагогічним тактом і стилем спілкування (частка відповідальності, яку беруть на себе учасники спільної діяльності, повинна бути адекватною до внеску в кінцевий результат, а форми спілкування повинні відображати не тільки соціальний статус, але й інші суб’єктні якості особистості);
  • рівнем толерантності (властивість особистості, що припускає її захищеність від дії несприятливих чинників, сформованість виборчої стерпності несприятливих дій без зниження адаптивних можливостей, прояви витримки, самовладання).

Недоліки мотиваційної складової часто відіграють роль специфічного гальма на шляху опанування викладачами знань і вмінь у галузі професійного спілкування.

Бажання втілити позитивні зміни у своє життя — єдиний позитивний варіант наслідків, які може спричинити такий вид педагогічного впливу, як переконання. Натомість в учнів виникає чимало непередбачуваних за своїми наслідками й «незапланованих» учителем переживань і почуттів у відповідь на такі педагогічні методи, як навіювання, примушування, деструктивна критика, маніпулювання тощо. Необхідно наголосити, що вчителі досить рідко встигають аналізувати ці переживання та почуття учнів, лише іноді усвідомлюючи, що кожний із згаданих видів впливу найчастіше спричиняє такі реакції:

  • гнів, ворожість, неприйняття;
  • страх, тривожність;
  • руйнування надій і сподівань;
  • смуток, депресія;
  • самотність (фрустрація);
  • мстивість;
  • ненависть;
  • безнадійність, апатія;
  • збентеженість;
  • упертість;
  • відчуття власної незначущості;
  • приниження.

Звісно, жодний з учителів не планує викликати в учня хоча б одну емоцію з цього переліку. Не планує — однак іноді викликає.

Мистецтво спілкування — це прийоми й навички органічної соціально-психологічної взаємодії вчителя й учнів, змістом якої є обмін інформацією і здійснення виховного впливу за допомогою різноманітних комунікативних засобів, а також організація взаємин між учнями.

Комунікативну компетентність учителя розглядають як систему, що включає, за Д. І. Ізаренковим, низку інших компетентностей: мовленнєву, лінгвістичну й мовну. Професійне мовлення вчителя в навчальному процесі є показником найважливіших чинників його діяльності:

  • ерудиції та методичної майстерності;
  • характеру та стилю спілкування з учнями;
  • розуміння та бажання бачити в учнях активних, самостійних діячів навчального процесу.

Отже, від рівня розвитку комунікативної компетентності вчителя залежить ефективність його професійної діяльності.

У загальному вигляді комунікацію можна визначити як змістовний аспект соціальної взаємодії. Процес комунікації складається з окремих актів, за посередництва яких реалізуються основні її функції:

  • управлінська — пов’язана з успішністю функціонування певної організації і є генетично та структурно вихідною;
  • інформативна — пов’язана з обміном інформацією та науковим аналізом змісту інформаційних повідомлень;
  • емотивна — пов’язана з емоційними переживаннями;
  • фатична — пов’язана зі встановленням контактів.

Із наведеного випливає, що комунікативна компетентність являє собою синтез теоретичних і практичних знань із реалізації управлінської, інформативної, емотивної, фатичної функцій у процесі спільної діяльності.

Детально поняття «комунікативна компетентність» аналізується в роботах Ю. Ємельянова. Він трактує її як засновану на знаннях та чуттєвому досвіді здатність особистості орієнтуватися в ситуаціях спілкування, наголошуючи на тому, що така здатність передбачає соціально-психологічне навчання, тобто подальшу можливість навчатися спілкування.

Комунікативна компетентність завжди набувається в соціальному контексті. Вона вимагає від особистості усвідомлення:

  • власних потреб і ціннісних орієнтацій, техніки своєї роботи;
  • власних перцептивних умінь, тобто здатності сприймати навколишнє без суб’єктивних спотворень і «систематизованих білих плям» (стійких упереджень щодо тих чи інших проблем);
  • готовності сприймати нове в зовнішньому середовищі;
  • своїх можливостей у розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур (реальний інтернаціоналізм);
  • своїх почуттів і психічних станів у зв’язку з дією факторів зовнішнього середовища (екологічна психокультура);
  • способів персоналізації навколишнього середовища (матеріальне втілення «почуття господаря»);
  • рівня своєї економічної культури (ставлення до середовища проживання — житла, землі як джерела продуктів харчування, рідного краю, архітектури тощо).

Отже, комунікативна компетентність особистості розглядається як ідейно-моральна категорія, що регулює всю систему ставлень людини до природного й соціального світу, а також до самої себе як синтезу цих двох світів.