Механізми взаєморозуміння в спілкуванні

24.02.2005 134 0

Якщо я ототожнюю себе з кимось, це означає, що я будую свою поведінку так само, як будує її цей «інший». Якщо ж я симпатизую йому, то просто беру до уваги лінію його поведінки (ставлюся до неї співчутливо), але власну можу будувати зовсім інакше. І в тому, і в іншому випадках очевидним є «взяття до уваги» поведінки іншої людини, але результат спільних дій різниться: одна річ — зрозуміти партнера по спілкуванню, приставши на його думку, діючи відповідно до неї, інша річ — симпатизувати йому, зрозуміти його точку зору, навіть співчувати їй, але діяти по-своєму. І той, і інший аспекти важливі, і той, і інший мають визначену традицію свого дослідження в соціальній психології.

Продовжуючи логічні побудови Дж. Холмса, Т. Ньюкома і Ч. Лантухи, американські дослідники Г. Гібш і М. Форверг створили модель взаємодії під час комунікативного процесу в загальному вигляді. Вони позначають учасників процесу взаємодії як А та Б. Тоді загальна модель діадичної взаємодії може бути подана в такий спосіб.

Існують двоє партнерів — А та Б. Між ними встановлюється комунікація А → Б і зворотна інформація про реакцію Б на А, тобто Б ← А. Крім цього, в А та Б є уявлення про самих себе А1 і Б1, а також уявлення «про іншого»: в А — уявлення про Б-Б2 і в Б — уявлення про А-А2. Взаємодія під час комунікативного процесу здійснюється в такий спосіб: А говорить як А1, звертаючись до Б2. У свою чергу, Б реагує як Б1 на А2. Наскільки все це виявляється близьким до реальних А та Б, потрібно ще досліджувати, тому що ані А, ані Б не знають, що існують А1, Б1, А2 і Б2, які не збігаються з об’єктивною реальністю, при цьому між А та А2, а також між Б та Б2 відсутні канали комунікації. Зро¬зуміло, що успіх спілкування буде максимальним за мінімально¬го розриву в лініях А-А1-А2 і Б-Б1-Б2.

Значення цього збігу легко продемонструвати на прикладі взаємодії оратора з аудиторією. Якщо оратор (А) має неправильне уявлення про себе (А1), про слухачів (Б1) і, головне, про те, як його сприймають слухачі (А2), то не матиме взаєморозуміння з аудиторією, а також не взаємодіятиме з нею.

У той же час сприйняття є також певною взаємодією двох учасників: оцінювання одне одного і зміна якихось характеристик одне одного завдяки самому факту своєї присутності. У першому випадку взаємодію можна констатувати на тій підставі, що кожний з учасників, оцінюючи іншого, намагається побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, зокрема її причин. Інтерпретація поведінки іншої людини може ґрунтуватися на знанні причин її поведінки, і тоді це стає завданням наукової психології. Але в повсякденному житті люди здебільшого не зна¬ють справжніх причин поведінки іншої людини. Тоді вони починають приписувати одне одному як причини поведінки, так і зразки поведінки. Приписування здійснюється або на підставі подібності поведінки особи, яка сприймається, з іншим зразком, який був у минулому досвіді, або на підставі аналізу власних мотивів в аналогічній ситуації.

Отже, наше спілкування і взаємодія є складною драмою, сценарій якої ми постійно пишемо й переписуємо в процесі спілкування — коригуючи, кваплячи, помиляючись. Найпарадоксальніше полягає в тому, що ми намагаємося написати сценарій не тільки для себе, але й для партнера. Ми приписуємо йому думки, справи й мотиви, яких він насправді міг і не мати, але які він, за нашим розумінням, справді має. І як би нас не переконували, ми непохитно наполягаємо на своєму, часто всупереч фактам. Зрозуміло, така модель поведінки має мало спільного з науковою, де припущення постійно перевіряються фактами й відкидаються у випадку помилки. Вона наближається до театру абсурду — ми бачимо в іншому тільки те, що підтверджує наше при-пущення, і рішуче відкидаємо все, що йому суперечить.

Театр абсурду ґрунтується на асиметрії: про себе ми кращої думки, ніж про іншого, собі ми приписуємо шляхетніші мотиви, ніж іншому. І навпаки, від іншого ми вимагаємо більшого, ніж від самих себе. Коли ми зазнаємо невдачі, то звинувачуємо об’єктивні обставини; коли досягаємо успіху, заслуги приписуємо винятково собі. Але варто досягти успіху іншому, як ми вбачаємо причину в об’єктивних обставинах («Ну й поталанило хлопцеві!»), а поразку приписуємо винятково його особистим якостям. Так само асиметрично ми сприймаємо й відповідальність.

Така асиметрія наближається до симетрії уподібнення, що знову ж таки з науковим пізнанням не має нічого спільного. Так, більшості людей властиво міркувати за такими шаблонами: «Поганій людині притаманні погані риси», «Гарній людині притаманні гарні риси». Тому приписування причин поведінки відбувається за тією ж схемою: «поганим» людям завжди приписують погані вчинки, а «гарним» — гарні. В одному з експериментів реєструвалися оцінки двох груп дітей. Одну групу складали «улюблені», а іншу — «нелюбимі» діти. Хоча «улюблені» (тобто привабливіші) діти припускалися (навмисно) помилок у виконанні завдання, а «нелюбимі» виконували його коректно, спостерігач оцінював «улюблених» позитивно, а «нелюбимих» — негативно.

Про інших людей ми робимо висновок не тільки так, як нам заманеться, але й зважаючи на думки інших. Інакше кажучи, висновок робимо з чужих слів і за першим враженням. У відомому експерименті А. А. Бодальова двом групам студентів показали одну й ту ж саму фотографію, але кожна група отримала різний супроводжувальний текст: у результаті перша група випробуваних людину на фотографії охарактеризувала як запеклого злочинця, а друга — як видатного вченого. Після завершення досліду кожна група складала словесний портрет за цією самою фотографією. У першій групі студенти вирішили, що глибоко посаджені очі «злочинця» свідчать про приховану злість, а в другій — ті самі очі «вченого» свідчили про глибину його думок.

Поділитися в Viber Залишити свій відгук