Монолог молодого вчителя, або Чи потрібні школі чоловіки?

24.02.2005 444 0

Жінки добрі й невибагливі. Вони й самі радіють, якщо в школі нарешті з’являється вчитель, тим більше — молодий, а тим більше — чоловік. Це завжди добре: якщо вже молоді приходять до школи, отже, не все так погано. Якби було зовсім погано, то чи йшли б молоді до школи? Звісно, ні! Щоправда, так чи інакше, це запитання обов’язково поставлять. І справді, молодий, гарний, розумний — що тобі робити в школі? Робота складна, зарплатня мізерна, добре, якщо ще неодружений; а сімейний — тобі ж сім’ю годувати, ти ж чоловік… чи дружина добре заробляє? Повір: цим вчительки обов’язково поцікавляться. Без цього ніяк.

Але нарешті всі формальності дотримано, усі питання поставлено, усі таємниці з’ясовано, тепер молодий учитель не просто так, а на ім’я і по батькові, і вартий поваги. Відома картинка: учительська, за столом червоний, наймолодший учитель, поглядом утупився в підлогу, в долонях міцно стискає чашку остиглого чаю. Навпроти завідувач з навчальної роботи, утішає: «Ви заспокойтеся! Це ж діти, а хто вам говорив, що буде легко? Ви ж учитель, ви повинні розуміти. Вони перевіряють вас, а ви будьте вимогливішим. Але жодного рукоприкладства!» У молодого вчителя тремтять руки… «Вам потрібно зацікавити дітей»,— повчає адміністратор,— «головне, щоб була дисципліна, у вас же такий творчий предмет!» — уже відсторонено: «На вашому місці я б…» А молодий учитель уже зеленішає. Ага, зацікавиш їх, вони ж слова сказати не дають, вони ж не слухають! Вони ж… не діти, вони — нелюди!

Нічого особливого, просто в молодого вчителя щойно був урок у шостому або сьомому класі — і тільки. У звичайному шостому або сьомому класі, де вчаться 12—13-річні хлопчики й дівчатка, яким зовсім не хочеться щось учити або запам’ятовувати, але дуже хочеться побешкетувати. А хто найкраще виводить із себе нових учителів — звісно, хлопчики й дівчатка шостих-сьомих класів! У них вік такий — вік неслухняності.

І як таких зацікавити? Якщо вони зовсім не хочуть бути слухняними! Як? Коли сам себе не чуєш?! Коли весь вечір готувався, докладав зусиль, а вони… навіть на тебе не зважають! Директор навіть почув, з першого поверху прибіг. А вони — ні! Репетувати на них не можна. Двійки ставити за поведінку? Безглуздо. Підлещуватися до них? Неприпустимо. То як змусити їх слухатися?!

А відповідь є, і відповідь украй проста: діти повинні зрозуміти, що ви, молоді вчителі, прийшли назавжди. Школа — одна велика сім’я, і те, що знає директор, знає й шестикласник, і йому, цьому хлопчакові, теж цікаво, а навіщо ви сюди прийшли? Зарплата маленька — і шестикласник це (на жаль) знає, і нелегка робота (але в це діти якось не дуже вірять), так навіщо ви тут, молоді пані й панове? І тридцять пар очей із цікавістю розглядають тебе.

Їм дуже цікаво — хто ти таке є. Їм дуже хочеться знати, добрий ти чи злий, сильний чи слабкий, справедливий чи мстивий. Ти ж сам їм про це не розповіси, отже, ти їм розповідаєш про якісь алгоритми й правила, про Шекспіра й Рєпіна, а їм цікаво про тебе дізнатися, от вони й пустують.

Наприклад, із досвіду вчителя образотворчого мистецтва: «Особисто мене ці маленькі „нелюди“ два тижні діставали, а через два тижні стали моїми найкращими друзями. І незрозуміло, чому. Дівчаткам самим малювати подобалося, а хлопчиків я переконав (аргументовано переконав), що малювання — найкраще тренування окоміру, а вони — майбутні воїни, а точний окомір для чоловіка навіть важливіший, ніж сильний кулак! І серед художників чимало гарних боксерів і стрільців. Так що малювання хлопчики відвідували, як початкову військову підготовку.

І жодної словесної нісенітниці про моральність і духовність, що, мовляв, це збагатить ваш духовний світ і підвищить ваш культурний рівень. Я був із ними чесним. Для моїх дітей це виявилося головним. Отже, молодим учителем я був, по суті, лише ці два тижні. Своєї мети я досяг: діти зрозуміли, навіщо їм потрібно малювання і чого від них хочу я… щоправда, це й зовсім не збігалося зі схваленої Міністерством методикою. Діти малюють, діти трудяться (тому що — і це я їм теж пояснив — малювання тренує не тільки окомір, але й змушує виробляти в мозку сіру речовину: якщо не виходить, а ти намагаєшся, щоб вийшло! «Отже, пацани, ми не тільки краще стріляти будемо, але й розумніше станемо! От це круто!» — і такі репліки були, і вони були дорожчі за зарплату!)». От, власне, і все. Утім…

  

Школа — це не тільки діти, школа — це ще й…

«Сьогодні в тебе шість уроків? Добре. Після шостого зайди до завгоспа, він дасть тобі клей і плитку, на другому поверсі в туалеті відвалилася плитка — потрібно підклеїти. Ти ж чоловік, ти ж учитель. Так, у підвалі зламані парти, їх потрібно відремонтувати. Цвяхи в нас є, молоток знайдемо. Коли спускатимешся в підвал, обережніше, там немає світла, ти випадково не розбираєшся в електриці? Ні? Погано… Так, ледь не забули, ти ж учитель малювання, потрібно терміново обновити вивіску «Ласкаво просимо!» Наш 3-й «Б» бере участь у конкурсі «Ми любимо наше місто!», намалюй їм герб міста, прапор. Вони ж діти.

Їм потрібно допомогти, тим більше їхня класна керівниця зовсім не вміє малювати… Так, начебто б усе… Стривай, учительці фізики потрібно повісити в кабінеті стенд, драбина в завгоспа.

Тепер, мабуть, усе…»

Ти виходиш із приймальні директора, здивований, розгублений… І чуєш тихе: «Вибачте»,— ти обертаєшся: учителі хімії, математики, історії. Вони жінки, вони теж потрібують допомоги, зовсім небагато: там підбити, там підфарбувати, те перенести звідси ось туди… Вони так чекали на тебе… і, нарешті, ти прийшов! Це всього лише будні, звичайні шкільні будні…


 
Поділитися в Viber Залишити свій відгук