Журнал "Пані Вчителька" оголошує конкурс
11.02.2010
Журнал "Пані вчителька" оголошує літературний конкурс!
Милі читачки, «Пані Вчителька» пропонує вам самим відчути себе творцем хеппи енду. З дозволу нашого постійного автора Лариси Ратич ми пропонуємо дописати її оповідання таким чином, щоб воно мало щасливий фінал. Класичний хеппи енд — «і було гучне весілля, і жили вони довго і щасливо» — не є обов’язковим, але головне побажання — героїня оповідання має пізнати кохання і бути щасливою (нехай навіть на коротку мить).
Шановні письменниці (це не обмовка), ви можете запропонувати своє бачення фіналу оповідання у двох варіантах на Ваш вибір — перший після знаку * або другий після знаку ** . Єдина умова — за обсягом продовження не повинно перевищувати двох-трьох сторінок друкованого тексту.
Ваш варіант продовження має починатися словами: «Наступного дня…»
На конверті зробіть позначку, що роботу надіслано на літературний конкурс «Створи хеппі енд». Найкращі продовження будуть надруковані в наступних номерах журналу «Пані Вчителька», а переможців чекають призи й обожнювання вдячних читачів. Успіхів і натхнення!
Короткі гудки
— Ти розумієш, хто ти, а хто він?! — усоте втокмачував батько. — У шістнадцять років уже слід бачити різницю!
Звичайно, Ігор під таткові стандарти не підходив. Женя це прекрасно розуміла. Але він так їй подобався...
— Сподіваюсь, це останнє попередження,— нарешті підвів риску батько.— Кажу тобі: ще хоч раз зателефонує цей плебей — я його просто зневажу, причому таким чином, що все життя пам’ятатиме! Поясни йому! Усе. Іди.
Що ж, цього слід було очікувати. Тато не жартує.
...Нещодавно познайомилася вона із хлопчиком, новим сусідом. А коли почали товаришувати, тато категорично заборонив:
— Євгеніє, ми з мамою з’ясували, що то за сім’я. Для твоєї ж користі! Цей юнак нам не підходить!..
Так було завжди ледь не з пелюшок. У будь-якому зручному чи незручному разі батьки говорили:
— Ти пам’ятаєш, дитинко, хто ми? Ким був, наприклад, твій дідусь? Чи, скажімо, бабуся з таткової сторони? І ми з татком — нащадки хороших родин, займаємося наукою. Ти теж повинна розуміти це і не зв’язуватися аби з ким!
Ось чому в Жені майже не було друзів. «Достойні діти», ті, яких рекомендували мама з татом, бували в них нечасто, здебільшого в дні яких-небудь урочистостей приходили зі своїми батьками і починалося: «Женечко, це син нашого професора!», «Женечко, тобі слід подружитися з цією дівчинкою — це дочка декана!» і т. д.
Жені було зовсім нецікаво «дружити» на замовлення, але інших варіантів не існувало: усі шкільні та дворові друзі рішуче «не підходили».
— «Євгенія» значить «благородна»! —вигукував патетично батько.— Пам’ятай про це. Спадковість, дитинко, і родовід — це дуже, дуже важливо!
…Але тепер Женя виросла. І закохалася! Що ж робити?! Ігоря дійсно слід попередити, щоб не телефонував. Щоправда, він хитро робить: якщо слухавку бере не Женя, то він відразу кидає свою. Короткі гудки! — або помилився хтось, або зірвалося, ось і все. Але краще за все взагалі не дзвонити: учора батько поставив паралельний апарат.
— Я контролюватиму всі твої розмови — кажу тобі відверто. І не дивись на мене так, люба. Це не підслуховування, а розумний, цілеспрямований відбір. Ти ще погано розбираєшся, з ким тобі спілкуватися, а з ким — ні!
Женька, звичайно, розізлилася. Ну, нічого, нічого, вона знайде вихід! Не буде так, як вони планують:
— Женечко, ти йдеш на медаль. Потім поступиш до нашого ВНЗ, так буде краще за все. Потім залишишся на кафедрі: або в мене, або в мами. І з часом, рідненька, ми підберемо тобі що-небудь!
Вони так і сказали: не кого-небудь, а що-небудь! Женя прекрасно зрозуміла, що вони мають на увазі: річ під назвою «Євгенія» отримає парний виріб під назвою, скажімо, «Олексій Степанович, молодший науковий співробітник». І доповнюватимуть вони одне одного як два канделябри з палацу!
...Дідусь Жені з боку батька був письменником. Він давно вже помер, але вдома зберігалися його «архіви». Тато надзвичайно цим пишався,називав дідусеві книги «творами генія», а себе — «сином великого таланта». Женя чесно намагалася читати дідусеві романи, але не подужала жодного. Тоді вона подумала, що дідусь, напевне, їх написав для себе: щоб була чергова книга, чергове звання... написано було ґрунтовно, мастито, але ... навіщо?..
«Ні, — думала Женя,— якщо людям це не потрібно, значить і взагалі не потрібно». Ось чому всі спроби тата змусити її що-небудь «отаке» написати: «віршик або оповіданнячко для початку» — натикалися на таку рішучу відсіч, що батько врешті-решт відстав.
— Мабуть, не дідусеві гени в тебе визначають майбутнє,— пророкував тато.— Однак одне визначено точно: підеш нашими з мамою слідами.
Таким чином, з майбутньою професією було вирішено раз і назавжди. Але кохання своє женя їм не віддасть, нізащо не віддасть!
Майже упродовж двох місяців їй удавалося зустрічатися з Ігорем так, що мама з татом про це навіть не здогадувалися. Та дівчина явно недооцінила своїх батьків! «Щастя дочки» для них було таким важливим, що не могло й думки виникнути про якісь там «експромти життя».
...Кандидат у женихи, підібраний татом, був хорошим з усіх сторін: з «потрібної» родини, з гарними генами. Знайомство відбулося просто вдома: родину «претендента» було запрошено на день народження мами. Ілюшу, видно, теж налаштували й підготували, і він прагнув справити на дівчину якнайкраще враження (під схвальні погляди обох родин).
Але Жені він зовсім не сподобався: по-перше, багато з себе удавав; а по-друге, був якимось неприродним. Здавалося, що він як заводна лялька: ось лише закінчиться завод — і на очах у всіх із важким грюкотом упаде ключик, іграшка «Ілля» замовкне на півслові і завмре.
Так вонна потім і сказала батькам. В мами відразу ж почалася істерика зі справжнім серцевим нападом: «Ми цілий місяць їх умовляли вас познайомити! Та чи знаєш ти, що це за родина?! Тим більше, що Ілюші ти сподобалася! Т а слід Богу молитися за таку удачу, чи ти розумієш, дурна?!»
Довелося навіть викликати мамі «швидку», щоб зробити укол. І Женя її навіть пожаліла: адже вони з татом так щиро хочуть влаштувати її життя якомога краще! А якщо мама дізнається про Ігоря, що з нею буде?.. Вона сказала про це Ігорю, а той тільки важко зітхнув: «Ну що ж, якщо так...» І пішов.
Було гидко на душі, і Женя вирішила порадитися з улюбленою вчителькою. Валентина Матвіївна уважно вислухала і мовила:
— Женечко, мені здається,твої рідні в чомусь праві... Можливо, твій хлопець — дійсно «не те»? Може, їм видніше?
(Ну не налаштовувати ж дівчинку проти власних батьків, чи не так?! Сім’я і школа завжди повинні бути разом! — Валентина Матвіївна залізно в це вірила.)
Після розмови з учителькою Женя й сама почала сумніватися, чи правильно чинить. Адже якщо сама Валентина Матвіївна(!), яка дуже цікаво викладає літературу й, напевне, усе-усе про кохання знає, їй радить...
І Женя вирішила бути слухняною... Завжди!*
Минуло двадцять п’ять років. Подивімося, як ведеться нашій Женечці — Євгенії Олександрівні, шанованій людині, доценту, благополучній і поважній жінці. Що й казати, гарно живеться. У неї все є, абсолютно все. І сім’я, і робота, і престиж, і дім — усього вдосталь. Росте донечка, єдина і безкінечно люба дитина. Їй зараз шістнадцять — найнебезпечніший вік. Тільки пильнуй! Євгенія Олександрівна гарно це розуміє і не забуває разом з чоловіком, Іллею Миколайовичем, постійно твердити дівчинці про те, що вона — з прекрасної родини (один дідусь чого вартий!) і не личить їй, професорській дочці, водити дружбу з усякими незрозумілими особами!
А нещодавно почались якісь дивні телефонні дзвінки: чи то слухавку хтось кидає, чи то із зв’язком щось. Євгенія Олександрівна знає: із цими короткими гудками слід покінчити, поки не пізно! Задля блага самої ж дівчинки, як показало життя...**
Відгуки
Залишити відгук