10 ПОМИЛОК ВИДАВНИЧОЇ ГРУПИ «ОСНОВА»

16.08.2012 216 0

— Я ваша помилка, професоре!

— Ти моя удача! І можливо, найбільша в житті.

Є. Велтистов, «Пригоди Електроніка»

До ювілею прийнято писати про заслуги. Моя стаття — про помилки. Ніщо не вчить більш ефективно, ніж біль у місці забиття. Найшвидшим рухом буде рух ВІД — від болю, від опіку, від пережитого страждання — якомога подалі. І навпаки, ніщо не впливає настільки згубно, аніж комфортний застій. Зупиняючись, ми втрачаємо здатність до змін, а отже, і до розвитку.

Помилки — це не показник браку в роботі. Це необхідна складова успіху. Через негативний досвід, через протилежне ми вчимося того, як треба, як має бути. Чим більше неправильних дій, тим швидше й скоріше ми навчимося, досягнемо мети.

Помилки — це тренувальні спроби, це репетиції. Найкращі ліки від страху перед дією — багаторазове повторення цієї дії. Навчитися виступати можна тільки виступаючи, навчитися плавати — тільки плаваючи тощо. Природно, що перший досвід буде недосконалим, а може, навіть провальним. Але однаково ви рухаєтеся вперед.

«Основа» не боїться помилок. Ми сприймаємо їх як ресурс, як можливість збагнути щось нове, розкрити те, що до цього було приховано й заважало нам жити й працювати. Ми пам’ятаємо наші помилки, аналізуємо їх, робимо висновки. А сьогодні навіть вирішили поділитися ними з вами, дорогий читачу.

10 найвизначніших помилок і оман «Основи», припущених нами за 10 років, зробили нас такими, якими ми є. Можливо, вони відрекомендують нас краще, зроблять нас зрозумілішими для вас і ближчими, ніж черговий звіт про досягнення.

Отже, знайомтеся.

1. Міністерство нам допоможе

Ми почали з Міністерства. Нам здавалося, що саме тут, на пр. Перемоги, 10, вирішують питання легітимності будь-яких освітніх проектів. Відрекомендуватися, познайомитися, заявити про себе — так скромно й наївно ми бачили наші цілі 2002 року, спроектувавши їх на головну установу освітньої системи. Це було Міністерство Кременя, міністерство реформ. Завдяки щасливому збігу обставин перший кабінет, у який я зазирнула, виявився кабінетом Павла Броніславовича Полянського — одного з найрозумніших, найосвіченіших і харизматичних чиновників у галузі освіти. Тоді в нього не було ні секретаря, ні приймальні, тому кожний божевільний, схожий на мене, міг заходити й заважати йому скільки завгодно. ПБ вислухав мене прихильно, дав напуття і навіть подарував книгу (!).

Взагалі ж виявилося, що в Міністерстві працюють досить доброзичливі люди. Ми не вагаючись заходили, ставили запитання, одержували запрошення на заходи, у яких потім, так само не вагаючись, брали участь. «Бути вхожими» виявилося нескладно. Але до головної мети — бути почутими і визнаними на всю Україну — ця «дружба» не просувала нас ані на крок. Щоб стати воістину народним, учительським виданням, треба було їхати в регіони.

Ну а перший досвід спілкування з МОНУ показав, який великий насправді розрив між вищим менеджментом освіти й пересічною українською школою, що опинилася 2001 року в новій системі координат, без програм, підручників, посібників, чітких орієнтирів і, як завжди, без бюджету, що бодай скільки-небудь дозволяв підтримувати задекларований імідж освітнього закладу, який активно інтегрували в Європу.

2. Система ППО

Нам здавалося, що те, що ми робимо щодо виявлення й поширення педагогічного досвіду, цілком логічно вкладається в систему ППО. Адже в нас однакові цілі. Ми допомагаємо одне одному. Ми партнери.

Тепер ця теза викликає в мене посмішку. Будь-яке видавництво в державних органах управління освітою сприймають тільки в одній іпостасі — аж ніяк не партнерській. У нас вбачають винятково спонсорів. Спочатку це мене, м’яко кажучи, засмучувало. З одного боку, мозок постійно ятрило питання одного польського консультанта. Коли він дізнався, чим ми займаємося, він щиро здивувався: «А в чому ж бізнес?» (у них методична література й методична преса є безкоштовною підтримкою до підручників). З іншого боку, ми від самого початку ні на кого не сподівалися й позиціонували себе саме як комерційний проект. 

Варто зазначити, що ніщо так не сприяє успіху в справі, як відсутність дотацій. Усі твої здібності зосереджені на тому, щоб зробити правильний продукт і правильно донести його до споживача. Вибору немає: або ти робиш те, що потрібно, і тебе купують, або ти банкрут. Зараз свідченням якості журналів «Основи» є той факт, що рік у рік за них голосують гривнею зі своєї скромної вчительської зарплатні понад 100 тисяч педагогів. Скільки б із них заплатило за проходження курсів ІППО, якби вони не були обов’язковими?...

Пригадую, як, одного разу очікуючи в одному з обласних інститутів виступу перед слухачами, сиділа тихесенько за останньою партою й спостерігала за тим, що тоді відбувалося. Лекцію читав методист з бібфондів. Точніше, не лекцію — документ, опублікований у газеті «Освіта України». За обсягом документ був значним — на академічну годину вистачало. Після того як документ було зачитано, слухачі під диктування методиста записали номер газети. Чому дорослі грамотні люди не могли самі прочитати газету? Навіщо записувати номер газети, якщо всі документи викладено на сайті Міністерства? У який спосіб колективне читання сприяє підвищенню професіоналізму педагогів? Дикість, зважаючи на те, що надворі ХХІ століття з його глобалізацією й комп’ютеризацією? Аж ніяк, звичайна справа: є години — їх треба вичитати. Про якість інформації, про методи її подання, про відповідність цих методів сучасній практиці навчання дорослих ніхто й не замислюється.

З того ж розряду — священна мантра ортодоксальних методистів: «учительський конспект повинен бути написаний від руки!». А чому він не може бути набраний на комп’ютері? Не може. А чому не можна користуватися «Моїм конспектом», якщо він «рекомендований» Міністерством? Не можна. А якщо урок буде сконструйований за допомогою комп’ютерної програми?.. Глухий кут. Кожний, хто має владу, реалізує її, як тільки вміє й розуміє.

Але я про інше. Звичайно, ми йдемо назустріч, коли нас просять допомогти. «Основа» традиційно є спонсором усіх педагогічних заходів — від олімпіад до «Учителя року». Але чого варте це спонсорство порівняно з тим, наскільки цікавим, яскравим, продуктивним могла б бути наша справжня співпраця!

Зараз ми проводимо вебінари з Херсонським ІППО. Ось вам приклад справжніх інновацій! Найкращі викладачі й тренери «Основи» проводять (безкоштовно!) інтерактивний, тобто з абсолютним залученням аудиторії, семінар в онлайн-режимі! І жодних сумовитих лекцій і записів під диктування. І жодних відрядних витрат. Беріть найкраще, користуйтеся нашими ресурсами, просувайте освіту, виводьте народ у простір сучасних технологій! Не самими лише подарунками може славитися наше співробітництво, шановні ректори! Поки Міністерство декларує нові напрями, ми вже пропонуємо їх розробленими й готовими до використання в щоденній практиці: дистанційне навчання, електронні конструктори уроків, педрад і класних годин, семінари, тренінги, вебінари, школи молодих учителів, директорів... А ще Вечори допитливих, дитячі програми. Про журнали й книги годі говорити.

На тлі інертності деяких інститутів особливо тішать ті, хто полюбляє учитися й навчається безупинно, — Харцизьк, Нікополь, Одеса, Коломия, Чортків, Львів, Рівне, Херсон, Івано- Франківськ, Кременчук (і це аж ніяк не всі напрямки наших освітніх виїздів). Дякуємо вам, друзі, за вашу активність і довіру, яку ви до нас виявляєте!

3. «Журнали для активних учителів» — один із наших перших слоганів

Тоді нам здавалося, що наш читач має активну життєву позицію, шукає інформацію для само освіти, він ентузіаст своєї справи тощо. Це був умоглядний висновок, істину ми дізналися під час однієї зустрічі із читачами. Це сталося в Луганській області. Одна вчителька взяла в руки журнал і відразу повернула його на місце. «А як що я не активна?» — кинула вона загонисто. Очевидно, слоган «Для активних учителів» образив її.

Відтоді анкета читача стала невід’ємною складовою кожного січневого випуску «Основи»: ми хочемо знати, хто наш читач, заради чого він робить передплату, що хоче одержати від нас, як сам себе оцінює й називає. Ми слухаємо його й... більше нічого не вигадуємо.

Чимало рис могли б виявитися справедливими стосовно нашого читача — чесне, наполегливе, сумлінне ставлення до своєї справи, прагнення професійного зростання, практичність, працьовитість, відповідальність... Але чим довше ведемо ми діалог з учителем, тим більше й яскравіше виявляється головне — риса, особливість, якої я не бачила у представників інших професій (в усякому разі не в такому концентрованому вигляді). Емоційність! Вона в усьому — у ваших листах, написаних за традицією від руки, таких теплих, ліричних, сповідних. У розлогих коментарях до анкет, що закінчуються на полях останніх, і бурхливих відгуках на сайті. У віршах, якими ви супроводжуєте методичні розробки. У тому, як ви зустрічаєте нас — із відкритим серцем і посмішкою, а іноді — з хороводом і піснею. У готовності пригощати, дарувати, дякувати.

Наш читач промовляє насамперед почуттями і в першу чергу цінує стосунки. Тож якщо й застосуємо до нього епітет «активний», то скоріше в контексті вираження емоцій, у сполученні зі словом «душа». Ось така активна душа, тобто чутлива, яка тонко й точно уловлює твою хвилю, у нашого читача!

4. Продавати журнали в роздріб

Здавалося б, логічно: надати можливість тим, хто не звик (не хоче) передплачувати на пошті, купувати журнал у роздріб. Більше того, з погляду реклами це правильно: адже якщо людина не передплачує й не має можливості купити, отже, вона не має шансу побачити «живий» журнал, потримати його в руках, погортати. Утім, ми відмовилися від продажів. Чому?

Ми часто говоримо про те, що на всьому пострадянському просторі ми маємо справу з руйнуванням інституту передплати, що пішли в Лєту ті часи, коли поштові скриньки вгиналися від газет і журналів, а в кожній родині збирали підшивки «Мурзилки», «Юности», «Огонька», «Вокруг света», «Юного техника». Разом із цими чудовими виданнями з нашого життя пішла культура читання й культура знань. Пішла ціла цивілізація, жителі якої збирали бібліотеки, читали й передавали одне одному на ніч журнали, заучували напам’ять тисячі віршованих рядків, юрбами збиралися в Палацах культури, щоби відвідати виступи поетів і письменників, ділилися на «фізиків» і «ліриків», дивилися ігри знавців, розв’язували головоломки й записувалися до гуртків радіомоделювання і юних натуралістів. Певною мірою «Основа» — спадкоємець тих давніх традицій. Ми існуємо винятково на гроші передплатників, тільки наклади в нас зовсім не мільйонні. Ми теж одержимі любов’ю до знань — звідси наші проекти «Для допитливих», які своєю економікою суперечать усім теоріям бізнесу й скоріше схожі на соціальну місію, ніж на підприємницький старт-ап.

Ми відмовилися від продажів, тому що зрозуміли: продажі вбивають передплату. Адже купити легше. Акт купівлі триває кілька хвилин: побачив — купив. Акт передплати — це «багатоходівка» й відтерміноване задоволення: потрібно піти на пошту, заповнити квитанцію, заплатити гроші за те, що прийде до тебе не відразу, а через місяць (утім, одержання цього задоволення вчасно і в пристойному вигляді аж ніяк не гарантовано «Укрпоштою» — підприємством-монополістом, єдиним і повноправним власником мережі поштових відділень і листонош).

Покупець вибирає найкращий номер (у нашому випадку це зазвичай календарно-тематичне планування в серпневих випусках), передплатник же платить за всі. Кого з них ми хочемо підтримати? Відповідь зрозуміла. Передплатника. Саме для нього ми працюємо. На нього орієнтуємося. Його дивуємо. Заради нього вигадуємо нове й ризикуємо. Йому звітуємо. Його довіру намагаємося заслужити. Йому пишемо листи — сотні вручну підписаних звернень і підписів! Йому адресуємо й цю статтю. Сьогодні ми можемо впевнено заявити: у нас не буде журнальних продажів. А це означає, що в нас ніколи не буде випадкових покупців!

5. Методичний вісник

Знаєте, що відрізняє журнал від газети? Вважаєте, періодичність виходу? Обсяг? Наявність обкладинки? Якість змісту? Зовсім ні. Згідно з ДСТУ, журнал має один-єдиний критерій, що відрізняє одне періодичне видання від іншого, — наявність скоби! Тобто якщо сторінки просто мають лінію згину й складені разом, це газета. Якщо мають плетіння (скоба, клейовий корінець та ін.) — це журнал. Я дізналася про це 2002 року, коли реєструвала наші перші видання. У такий спосіб застарілий радянський ДЕРЖСТАНДАРТ, що перейшов з СРСР у практику незалежної України, розв’язав нашу тривалу внутрішню суперечку: що ж ми все-таки збираємося випускати? Журнал або газету? У нас була скоба, отже, це журнал.

Труднощі первинної самоідентифікації полягали в тому, що ми хотіли об’єднати непоєднуване — газетну оперативність (3 випуски на місяць плюс книжковий додаток!) і практичність нарівні із журнальною обґрунтованістю, якістю й змістовністю. Так ми бачили нашу унікальність. Новий жанр у педагогічній пресі мав називатися «методичний вісник».

Чи реально було здійснити задумане? Аджеякість змісту для методичного видання означала складну, багатоступінчасту технологію підготовки матеріалів, а заявлена кількість виходів вимагала від нас надзвичайної швидкості. Звісно, ми впоралися. Але якою ціною! Дні й ночі у видавництві, занедбані родини, поїзди, що перетворилися на другу домівку, відсутність вихідних і свят і безперервне напруження: здати номер, зібрати наступний, здати — зібрати... було б із чого збирати. У ті роки наша пошта мала більш ніж скромний вигляд. Це зараз до нас надходить близько 1000 робіт на місяць, а тоді кожний лист був як подарунок долі.

Зараз, коли ми випускаємо 84 номери на місяць за 62 позиціями, у видавництві тихо й практично безлюдно, а о 21.00 двері видавництва вже зачинено. Коли ми випускали 6 найменувань, ми не зачинялися взагалі. Ті, хто приходив уранці, зустрічалися з тими, хто ще не пішов після «нічної зміни». Виведення журналів уночі було нормою. Усе життя й робота купки співробітників було зосереджено в стінах однієї кімнати: тут ми робили наші журнали, відповідали на ваші дзвінки й листи, вигадували новації, відзначали дні народження, їли, пили, ділилися враженнями від відряджень, раділи й засмучувалися. Тепер наше життя структуроване по кімнатах і поверхах: їмо на кухні, працюємо в кабінетах, збираємося в конференц-залі, новації придумуємо у призначений для «Мозкового штурму» час. І можна було б радіти періоду стабільності в нашому житті, якби не переконання, що ось так, упорядковано, спокійно, виважено про себе заявляє тільки… старість.

«Утомився — збільш навантаження» — це одна з моїх улюблених фраз. Саме за таким принципом розвивається «Основа», щороку відкриваючи нові проекти, освоюючи нові ринки й цільові аудиторії. Сьогодні ми працюємо в Україні й у Росії, випускаючи періодику й книги як у паперовому, так і в цифровому варіанті, для педагогів і батьків, дорослих і дітей. Саме так, наражаючи себе на нові труднощі, щораз проходячи складний шлях від незнання до розуміння, від новачка до майстра, ми розвиваємо нашу творчість і силу духу.

Тож сьогодні я можу впевнено сказати, що немає такого проекту, який міг би злякати нашу команду. Усе, що потрібно й цікаво нашим читачам, ми зробимо!

6. Партнерство

Партнерство буває рівноправним лише зрідка. Зазвичай той, хто сильніший, перетягає ковдру на себе. Можливо, тому жоден зі спільних проектів так і не було реалізовано в «Основі». Зате завдяки стороннім пропозиціям у нас з’явилися проекти, до яких звичайним ходом ми дісталися б нескоро.

Так, наприклад, журнал «Дошкільний навчальний заклад» з’явився у відповідь на пропозицію одного з російських видавництв, що хотіло поширити в Україні аналог російського спеціалізованого журналу для ДНЗ. Дотепер тішуся з того, що ми розійшлися з нашими закордонними колегами ще на етапі узгодження концепцій.

Вони хотіли робити цілковитий клон російського видання, де не було б місця ні нашим авторам, ні нашим ідеям. У результаті зареєстрований в Україні журнал «ДНЗ» залишився на 100 % українським.

Прикладів нереалізованого співробітництва з видавництвами в нашому житті було кілька. І я не шкодую про це. Навпаки, я вдячна моїм колегам за те, що в процесі взаємодії вони допомогли побачити себе ніби збоку, через розбіжності, що виникли між нами. Тому що тільки через порівняння можна зрозуміти істинну сутність і ціну того, що маєш. Я зрозуміла, що для «Основи» питання збереження своєї ідентичності, незалежності, свободи завжди було і буде важливішим за швидку вигоду.

Принцип свободи в «Основі» передбачає цілковиту відповідальність за процес, результат і взяті на себе зобов’язання перед людьми. Цим принципом керуються всі співробітники видавництва. По суті, вони і є партнерами «Основи». Кожний редактор — творець свого журналу, що самостійно визначає його концепцію, стиль, «обличчя», емоційне тло, структуру, спосіб подання матеріалів та ін. І найбільшим визнанням для такого редактора була б упізнаваність журналу не за назвою і навіть не за видавництвом, а за його особистим… прізвищем. Як раніше, коли зоряну годину того чи іншого журналу визначало прізвище його головреда — «Огонек» Коротича, «Юность» Дементьєва, «Новый мир» Твардовського, «Учительська газета» Матвєєва, «Перше вересня» Соловейчика... Я буду щаслива, якщо цей ряд продовжуватиме «Математика» Маркової, «Біологія» Задорожного, «Фізика» Ненашева, «Географія» Андрєєвої, «Історія» Харківської... Далі йдуть 62 найменування наших журналів і десяток прізвищ, зазвичай зазначених дрібним шрифтом у вихідних даних. Хоча вони гідні стояти на лицьовій сторінці обкладинки, як стоять прізвища авторів на книгах. Читайте їх! Вони на це заслужили.

7. «Пані вчителька»

Так, ми закрили «Пані вчительку». Але «Пані вчителька» не була поганим журналом.

Іноді гарний журнал або гарна книга залишаються незатребуваними тепер і зненацька «вистрілюють» в інший період. Через що так трапляється — пояснити неможливо.

Нещодавно я згадала один із перших книжкових проектів Основи (2004-й чи навіть 2003-й рік), що вийшов у редакції англійської мови, — English Teacher’s Daybook. Це був посібник для вчителя, що містив плани-конспекти уроків з полями для записів. Після розсилання зразків ми не одержали від клієнтів жодного дозамовлення. З огляду на асортимент у кілька десятків найменувань, що запросто вміщалися на поличці біля мого стола, один невдалий проект здавався нам ледь не всесвітньою катастрофою.

Хто ж знав тоді, що через 5 років серія, в основу якої буде покладена та сама ідея, «підірве» книжковий ринок і зробить нас беззаперечними лідерами в секторі методичної літератури. «Мій конспект» став символом нашого успіху. English Teacher’s Daybook — прикладом невдачі. А різниці в них — жодної. Хіба що назва й маркетингове подання.

Що в такому випадку вважати перемогою, а що — помилкою, якщо іноді це по суті те саме?

8. Помилки як такі

Граматичні, орфографічні, пунктуаційні, стилістичні, фактичні, технічні та ін. За 10 років роботи ми засвоїли: помилки є завжди, і ознака якості видання пов’язана скоріше з кількістю не пропущених, а «виловлених» помилок. У технології радянських видавництв було передбачено 7 читань тексту, у відомих мені сучасних видавництвах їх зазвичай 2–4. Кожне читання, так само як і будь-який інший етап технології, має бути оплачуваним, що, відповідно, здорожує собівартість видання, а отже, підвищує роздрібну ціну. За кількістю читань можна визначити рівень видання й видавництва: що їх більше — тим більше видавці зосереджені на якості продукту, що менше — тим сильніший фокус на вигоду, комерційну складову проекту.

Культуру редакторської й коректорської справи я переймала у видавництва «Ранок». І дотепер дивуюся з того, що приватне комерційне видавництво від перших днів життя, незалежно від фінансових результатів своєї діяльності, на шкоду своєму прибутку витрачало стільки засобів на навчання співробітників, відтворення радянських стандартів книговидання й розробляння своїх технологій підготування книг до друку.

Наше ж, «основ’янське», ставлення до питань якості позначилося вже на тому, що журнали ми робимо за «книжковою» технологією, що передбачає мінімум 18 етапів. А ще воно відображено в принципі «Поважай тих, хто йде за тобою»: чим сумлінніше я зроблю свою роботу, тим легше буде тому, хто йде за мною в технологічному ланцюжку. Чим краще вичитає редактор, тим легше буде коректорові. Щосумлінніше вичитає коректор, тим менше виправлень буде у верстальника.

«Поважай людину, яка бере твою роботу після тебе». Колись я сказала це дуже близькій моїй колезі, яка зазвичай просила подивитися текст «узагалі, у принципі». Що значить «подивитися в принципі»? Я, як ревний філолог, бралася відразу правити помилки, орфографію й пунктуацію. (Ще одне видавниче правило: «Бачиш помилку — виправ».) Якщо ти поважаєш того, хто буде читати твій текст після тебе, ти зробиш усе можливе, щоб передати йому чисту роботу. Ми поважаємо одне одного. Ми поважаємо наших читачів. Ми поважаємо друковане слово.

Утім, помилки в нас однаково трапляються.

Ми дякуємо вам за те, що ви повідомляєте нам про «мовні» негаразди, і обов’язково вносимо виправлення в наступні видання.

9. Не наші люди

На жаль, найприкріші помилки пов’язані не з буквами й цифрами, а з людьми. І слід від цих помилок тягнеться роками.

Не існує людей поганих і гарних. Трапляється просто не твоя людина. Не твоя означає з іншою системою цінностей і принципів, з іншим набором, «що таке добре і що таке погано». І жодна, навіть найдетальніша посадова інструкція, і жодний контракт (авторський, трудовий або шлюбний) не вичерпають можливостей конфлікту між вами: завжди буде щось, що залишиться за дужками й що доведеться вирішувати в міру свого «я». А воно, це «я», у вас непримиренно різне.

Таких людей, з якими «Основі» довелося розійтися саме через розбіжність базових принципів, на щастя, було небагато. І я їм вдячна: вони дали нам корисні уроки. Не можна бути безмежно наївними, не можна змішувати дружбу й справу, не можна нехтувати формальностями, не можна міряти кожну людину по собі — начебто прості істини, але, щоб їх усвідомити, «Основа» заплатила високу ціну. І з цих помилок народилися нові правила, покликані захистити нас від чужої нечесності й несумлінності. Крім того, ми стали більш тверезо оцінювати людей, не зачаровуючись, а перевіряючи на збіг ключових цінностей, моральних кодів. Якщо ми з тобою «однієї крові», отже, можна довіряти одне одному й не боятися небезпеки за своєю спиною. Саме такі люди складають команду «Основи». Саме такі особистості є її «обличчям».

10. Короткі цілі

Усі маленькі хочуть стати великими. Коли ми були маленькими, наша мета теж була стати великими — наздогнати й перегнати основного конкурента за обсягами накладів. У якийсь момент ми з подивом виявили, що мета досягнута, а життя триває. І для цього нового життя потрібна вже нова мета. Яка? Ще більші наклади? Ще більше найменувань? Ні, мета має бути вищою, кращою, недосяжнішою — як засніжена вершина, що сягає верхівкою хмар. І формулюють її вже інші поняття — не кількісні, а якісні. Стати кращими... у чому? Де? Для кого? І ким ми є зараз? І що ми значимо для наших читачів? Цього року ми заново намагалися відповісти для себе на ці запитання. Ми вже виросли, і цілі наші ми вибудовуємо вже безвідносно до конкурентів. Адже головний наш конкурент — це ми самі, учорашні. У готовності конкурувати із самими собою й криється ідея нескінченного розвитку, яку проповідує «Основа». Ми хочемо давати вам кращі ідеї, які існують на сьогодні в освітній і виховній галузі, кращі матеріали, кращі методики, інструменти й засоби навчання (від паперових посібників — до електронних). Ми хочемо допомогти вам безупинно підвищувати рівень своєї компетентності й ефективності. Ми створюємо сьогодні унікальний простір для спілкування й професійного росту педагогів — через сторінки методичних журналів і книг, систему дистанційного й очного навчання, електронні програми й посібники.

Це не наздоганялки, і не перегонялки, і взагалі не перегони. Це те, що називають «свій шлях». І на цьому шляху — самовдосконалення й служіння своїм клієнтам — немає й не може бути жодних кінцевих цілей. За кожним розв’язаним завданням виникає наступне, і суть цього руху полягає у власне русі, у тому, щоби щомиті й щохвилини бути потрібним і корисним для тих, кому ти служиш, — для вас, шановні читачі.

Інна Гришина, директор ВГ «Основа»/em>

Поділитися в Viber Залишити свій відгук