Досвід виховання Актуально

«Мамо, я поїв і в шапці!», або Патріотичне виховання в українських школах

19.08.2020 1519 0

Джерело: https://expres.online/discussions/patriotichne-vikhovannya-chomu-tse-vazhlivo-dlya-natsbezpeki-i-chogo-vchit-dosvid-zarubizhnikh-krain

Патріотичне виховання — питання болісне. І питання, про яке в освітянському колі зазвичай не говорять відверто. Просто виконують план заходів, просто надягають вишиванки, коли потрібно. Чи досить цього? Спробуємо розібратися разом із Мар’яною Косинець.

Чи потрібно патріотичне виховання в школі? Я впевнена, що так. Поясню причину.

Ось звичний перелік джерел впливу на дитячу свідомість: сім’я, вулиця, школа, телевізор, інтернет. Варіант «вулиця» відкину як малоймовірний. Інтернет? Патріотизм багатьох українських блогерів досить сумнівний. Телебачення? Спочатку там слід пошукати бодай якийсь патріотичний контент. А потім уявити, що це переглядає український школяр. Майже фантастика.

Залишаються сім’я і школа. Сім’я — це важливо. Саме з родинного кола починається виховання. Але в дуже багатьох наших сім’ях виховання зводиться до двох чинників: щоб дитина була нагодована і нормально одягнена. Що давно вже перетворилося в мем «Мамо, я поїв і в шапці!».

Тож, традиційно, школа дійсно мусить надолужувати всі прогалини у вихованні наших дітей.

А чи проводиться патріотичне виховання в українських школах? Авжеж. Загляньте на сайт будь-якого загальноосвітнього навчального закладу. Перегляньте звіт із виховної роботи школи або управління освіти. Там просто сила-силенна різноманітних заходів. Чи досягає це виховання мети? Не впевнена. Інакше у нас було б значно менше тих, для кого «Какая разніца?» і «Що мені дала ця держава?».

Оскільки я сама багато років класний керівник, просто проаналізую оті заходи, що мають на меті виховувати ціннісне ставлення до держави і суспільства (так тепер по-сучасному називають патріотичне виховання). Насправді ці заходи дійсно трохи сприяють, трохи виховують, трохи спонукають. Це краще, ніж нічого. Але я маю кілька запитань.

Чи можна виховати патріотизм, примушуючи дітей запам’ятовувати дати і факти?

У нас же щомісяця по кілька пам’ятних і скорботних дат, про які нас зобов’язують нагадати учням. Здебільшого це відбувається так: класний керівник на уроці або на виховній годині відведе 1–2 хвилини, щоб нагадати, яка сьогодні дата. Особливо ретиві педагоги просять записати це у щоденник, аби мати доказ, що робота проводилась. А також у щоденнику має бути обов’язково зазначено авторів українського Гімну. Взагалі, це наші учительські фобії з минулих років. Оскільки ми виховуємо патріотизм, то в управлінні освіти обов’язково існує інспектор, який перевіряє цю ділянку роботи. А як найпростіше перевірити? Потрібно прийти до школи і запитати, хто написав Гімн. Або запитати про якусь визначну дату. Зважаючи на те, як швидко учні дадуть відповідь, оцінюють рівень виховної роботи у закладі.

Чи можна виховати патріота, ходячи строєм і з піснею?

Я пам’ятаю ці, ненависні нам, школярам, крокування ще з часів совка. Це називалося «конкурс строю і пісні». Цьому передувала виснажлива кількість тренувань навколо школи. Ви не повірите, в багатьох школах цей конкурс проводиться і до сьогодні. Та що там школи! У нас існує міський конкурс-огляд строю і пісні. Знову ж таки, два десятки старшокласників у кожній школі замість уроків крокують на плацу і співають патріотичних пісень. Крок той самий, що і в совку, просто репертуар змінився.

Узагалі, військова муштра — це для виховання дисципліни у солдатів. Це доведення виконання наказів до автоматизму. Сказали: «Стояти!» — стій, сказали: «Праворуч!» — поверни, сказали: «Кроком руш!» — рушай. Тобто, нічого думати — виконуй накази. Вірю, що в армії це потрібно. Навіщо це у школі? Усі мої знайомі, які служили свого часу на строковій службі, з ненавистю згадують оті крокування. А ми таким чином виховуємо патріотизм!

  

Джерело: https://cutt.ly/8d23X8b

Чи виховують патріотизм масові фотографування у вишиванках?

Напевно. А ще це зараз найулюбленіша форма роботи. Одягаєш дітей у вишиванки, шикуєш їх перед школою у вигляді якогось символу і робиш фото з вікна третього поверху.  Швидко, ефектно, є що показати у звіті. Мінімум підготовки.

Я за те, щоб у кожному сімейному альбомі було якомога більше фото у вишиванках. Але не вірю, що оті групові безликі фото когось цікавлять.

Чи сприяють зміцненню патріотизму читання віршів і співання пісень?

Так, напевно значно більше, ніж усе, згадане вище. Але вся справа в якості.

Алгоритм дій учителя під час проведення такого виховного заходу.

Знаходиш сценарій.

Роздаєш дітям тексти віршів, що потрібно вивчити.

Проводиш з десяток репетицій, щоб учні нарешті ті вірші вивчили. Деякі запам’ятовують не тільки свій віршик, але й віршик сусіда.

У день Х просиш усіх прийти у вишиванках. Запрошуєш завуча і / або батьків.

Проводиш захід.

Готуєш звіт і публікуєш фото.

Є ще один алгоритм (на випадок, якщо вчителька запланувала, але нікого з гостей не буде).

Знаходиш сценарій.

На виховній годині роздаєш дітям тексти віршів.

Потім кожен по черзі зачитує свої вірші.

Готуєш звіт.

І перший, і другий способи діти починають зневажати вже десь із 6-го класу. (Другий алгоритм їм навіть трохи привабливіший, бо забирає менше часу.)

Окремо про сценарії. Ними рясніє інтернет. Жахливо низької якості. Там зазвичай набір кліше: хліб на рушнику, червона калина, козаки, Шевченко, згадаймо героїв, Україна — це ми. Незалежно від класу — з першого до одинадцятого. Віршики і слова, напевно, пишуть теж якісь вчителі, які раптом уявили себе поетами. Нагадаю, на уроках літератури діти вчать поезії Ліни Костенко, Івана Франка, Павла Тичини. Такі, де кожен рядок — шедевр. А потім на виховних заходах оті низькопробні віршики на 4 рядочки. Уявляєте ефект?

І останнє питання. Чи можна виховати патріота, постійно нагадуючи про жертви і поразки?

Одного разу перед уроком історії  восьмикласник зняв із дошки фотографії, наліплені вчителькою. Це мав бути урок про Голодомор. Були розбірки, до школи викликали батьків, учня соромили, звинувачували, що він не патріот. Ніхто не подумав, що дитяча психіка просто не витримала отих моторошних фото. Я знаю багатьох зрілих людей, які не можуть дивитися на такі фото. Вони уникають фільмів про війну, не переглядали «Кіборгів» і не читали роман «Доця». Це для них надто емоційно, важко, тому я їх не засуджую. Навпаки — розумію.

У школі ми щороку відзначаємо:

  • День захисника України, свято УПА;
  • День Гідності та Свободи;
  • День пам’яті жертв голодоморів;
  • День пам’яті героїв Крут;
  • День Героїв Небесної Сотні;
  • День пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф;
  • День пам’яті та примирення.

Кожна ця дата — скорботна. Про героїчну боротьбу, жертви і пам’ять. І це дійсно для багатьох дуже емоційно.

Ви мені скажете, що про це обов’язково потрібно говорити. І ми, вчителі, говоримо, бо потрібно. І діти слухають, бо потрібно.

Але, на жаль, не можна виховати якусь рису, якщо це просто потрібно, а не щиро.

Знаєте, як 1945 року війська союзників «перевиховували» німців? Не тих, хто воював. А, так званих, «мирних німців», які не воювали, а просто підтримували. Їх змушували знову і знову дивитися на ті жахи, які допустила їхня країна. Їх залучали до перезахоронення жертв концтаборів. Їм демонстрували фотографії та фільми. Вони були винні. Вони підтримували фашистів. А чим завинили наші діти, оскільки ми щороку показуємо їм ці жахливі фото?

У нашій школі діти найбільше полюбляють День святого Валентина і Хеловін. Це тому, що не потрібно говорити про подвиг, боротьбу і смерть. А можна бути просто дітьми: радіти життю і робити приємне друзям. Але і ці два свята щороку долають спротив моралістів, буцімто це не по-християнськи.

За освітянським рецептом, щоб виховати патріота, ми одягаємо дітей у вишиванки і розповідаємо про героїчну боротьбу — «граємо на бандурі сумних пісень».

  

Джерело: http://www.golos.com.ua/article/315368

Допитливий читач запитає: «Як виховувати в українській школі патріота, щоб це було ефективно?». Маю декілька думок щодо цього.

У Римі, на площі Венеції, є невеличкий музей історії Італії. При вході написано: «Якщо ти італієць, або хочеш ним стати, тоді тобі сюди!». Усього в дюжині невеличких залів показано всю історію Італії.

Насправді, у італійців також були і неадекватні правителі, і зрадники, і століття завоювання варварами, і загибель імперії, і фашизм Муссоліні, і ще багато чого. Кожна нація має свої злети та свої падіння. Так ось, у цьому музеї — лише про перемоги і досягнення, і нічого про поразки. Якщо ти хочеш бути справжнім італійцем — просто пишайся своєю країною. Я ДУЖЕ хочу такий музей у кожному українському місті.

Історики! Відшукайте у нашому минулому десятки фактів, якими ми будемо пишатися. І замість отих скорботних дат ну ж бо запровадимо нові, які не будуть називатися Днем Пам’яті. Це важливо, надавати пріоритет досягненням, а не поразкам.

Відомий журналіст Віталій Портніков часто говорить про те, що ми не станемо в найближчі десятиліття могутньою державою — є могутніші за нас. Ми не станемо і дуже багатою державою — будуть заможніші за нас. Там, де людям житиметься комфортніше, будуть більші зарплати і соціальні виплати. Наше завдання: стати державою для тих, хто почувається українцем. Україна — для українців.

Тому важливо виховувати в дітях не тільки гордість, але і гідність. Пояснювати, що важливо не всіх перемогти, а дотримувати закону. Важливо не заробляти багато грошей — а гідно виконувати роботу. І насправді, дві найболючіші проблеми сучасної школи — булінг та академічна доброчесність — це саме про виховання гідності. І це про патріотизм теж.

І ще трохи про виховні заходи. Я розумію, що у школі без них не обійтись.

Але потрібно вивести їх на якісніший рівень. Щоб ті дорослі, які їх бачать, не відчували іспанського сорому. Щоб діти змалечку розуміли, де мистецтво, а де — лише імітація діяльності. І почати варто зі сценаріїв. У нас є чудові українські мультфільми і кінофільми. Тобто, насправді існують талановиті українські сценаристи. Можливо, якщо ми дійсно хочемо якісного патріотичного контенту, необхідно замовити у них кілька крутих сценаріїв виховних заходів? Таких, щоб перехоплювало подих. Без кліше і примітивних віршиків?

А взагалі патріотизм — це реальні справи заради Батьківщини. Звісно, щоб ці справи дійсно приносили користь, потрібні кошти. Але вирішуйте самі, що патріотичніше!

Потратити кошти на білборд «Бережіть ліс», чи ці самі кошти спрямувати на те, аби завезти в ліс школярів і посадити дерева.

Купити дорогий вуличний декор до свята, чи дозволити дітям, під керівництвом художників, створити мурал.

Запросити модний гурт на день міста, а після концерту прибирати купи сміття — чи таке саме сміття прибрати зі школярами на берегах озер і в зонах відпочинку

Авжеж, цей список можна, і потрібно продовжити.

Можливо, тоді основним ефектом нашої виховної роботи в школі буде не «Мамо, я поїв і в шапці!», а «Мамо, я — патріот України!».

Автор: Мар’яна Косинець

Поділитися в Viber Залишити свій відгук