Актуально Творчість, ідеї Self-менеджмент

В очікуванні …

24.03.2020 211 0

Ось уже й квітень. Такий очікуваний після зими, якої не було. Але попри безсніжність і теплість зимових днів (начебто комфортні для людини умови), душа від них втомилася. Невизначеність — хоч у природі, хоч у житті — завжди обтяжує. Тож хочеться весни як зрозумілого й звичного перебігу буття, навіть якщо раптом холод і сніг — усе одно це тимчасово.

Чомусь і не думалося взимку, що далекий від нас китайський сюжет добереться й сюди, загнавши всіх у глухий кут безпорадності й знов-таки невизначеності. І як завжди, розділивши людей навпіл: на тих, хто не звик боятися, переживши багато чого в житті й ставши майже фаталістами, і на тих, хто боїться, оберігаючи себе та інших від небезпеки, обмежуючи контакти зі світом, слухняно виконуючи всі суспільні приписи.

  • Карантин як додаткові вихідні — саме так ми звикли ставитися до нього, використовуючи ці дні для домашньої роботи, яка завжди є, або для раптової нагоди відпочити. Так і було наприкінці березня — весна і сонце як спокуса.

Ті, хто звикли жити за звичкою й власним задоволенням, вільно (без масок) дихали повітрям, гуляли з дітьми, смажили шашлики, ходили в гості й раділи життю. І попри обмеження й заборони — звична міграція в місті: хто на ринок чи супермаркет, хто в справах, хто на довгоочікувану зустріч з друзями, а хто й просто рухатися для тонусу м’язів.

Ті, хто вмикнув свідомість, сиділи вдома, забезпечивши себе всім необхідним, миючи повсякчас руки більше 20 секунд, обурюючись легковажністю інших, пишучи гнівні пости про їхнє недбальство й закликаючи до слухняності й серйозності. А якщо вже трапилося пересуватися містом, сумлінно рахували пасажирів у вагоні, безжально викидаючи людину з транспорту, якщо вона одинадцята або без маски.

Легковажність і принциповість зійшлися в жорсткому поєдинку.

Але й у тих та інших — розгубленість, тривожність і болюче питання до Всевишнього: що ж це коїться? чому зараз? коли це закінчиться? що буде з нами всіма?

  • Вибиті зі звичного перебігу життєвих колізій під час карантину, люди обирають різні «ліки», аби перебути складний час з дозою позитиву. Надсилають вайбером комічні меседжі, відео, меми. Так масово й «заразно» Україна ще не сміялася.

Що не ролик, то влучне потрапляння в людську слабкість, страх, у всі наші грішки, пристрасті, ментальні звички й схильності. Забили продуктами квартиру як склад — ролик; лікуємося звичними засобами народної дезінфекції, тобто горілкою — сюжетик; панічно лякаємося чихання й кашлю — мультяшний римейк. І купа кадрів з відомих фільмів, озвучених актуальним на сьогодні текстом. Сотні таких картинок і роликів, з яких не можливо не сміятися. І за ними — креативні автори із зашкальним почуттям гумору.

Отже, не боїмося?

Але все це — на тлі моторошних повідомлень про кількість смертей в Італії, Іспанії, Америці. Репортажів з великих міст масового захворювання, інформації про перебіг хвороби в усьому світі. Закриття кордонів, повернення громадян у їхні країни або непускання громадян у свої країни (що взагалі не по-людськи). На тлі суворих заборон виходити з дому чи квартири, припинення роботи транспорту, санкцій і застосування кримінальної відповідальності за порушення. Такого ще не було. Значить, усе дуже серйозно й реально небезпечно для життя.

Може, усе ж варто боятися?

Розрив свідомості.

Та розумієш, що українці — це унікальний народ (на націю, вочевидь, ми поки не тягнемо). Народ, який пережив стільки, що іншим не побажаєш: навали, кріпацтво, заборони, революції, війни, розстріли, голодомори, репресії й еміграції, запроданство й зраду можновладців, переписування історії, безкінечні реформування, мовні конфлікти, повсякчасні зміни влади, братнє протистояння й територіальне розмежування. І завжди боротьба за щось чи з чимось. Зараз з пандемією.

Чи не забагато для одного народу? Якось апокаліптично виходить. Але ж живемо. Шкода тільки, що не стабільно добре, більше — стабільно проблемно. Тож навчилися в стані постійного дискомфорту знаходити внутрішні ресурси для самовиживання, та навіть більше: для самореалізації, самовдосконалення, самозабезпечення, самокодування на позитив.

Тому, дорогі колеги, життя триває, навіть в умовах пандемії. Поля мають бути засіяні, зерна мають прорости. І наші з вами зерна освіти теж. Сіймо їх дистанційно, електронно, вайберово й меседжерово. Не панікуймо, але й не легковажнюймо. Спілкуймося з власними дітьми, читаймо, господарюймо. Бережімо себе й інших. Залишаймося людьми.

Ваша «Основа» зараз думає про те, як зробити цей час корисним для вашого розвитку й професійного тонусу.

Разом з нами переживає цей складний час Сергій Жадан, шукаючи відповіді на питання, диктовані добою.


Добре, що ти зважився і дав знак
і далі говориш про щось своє з темноти.
Звісно, все було зрозуміло й так,
але звідки нам було знати, що це справді був ти?

Небо тепер безпорадне в своїй вазі,
ломиться над пагорбами, як березневий наст.
Але коли ти говорив, що відповідатимуть всі,
що ж ти не попередив, що це також і про нас?

Час тепер щедро все пожне.
Буде тепер роботи божим млинам.
Що ж ти не попередив, коли говорив страшне,
що боятися треба також і нам?

Світиться тепер неба свіжий надрив.
Розгублено почуваються вчителі.
Ми ж не те, щоби не вірили словам, які ти говорив –
ми просто не звикли боятися взагалі.

Ми давно звикли до нічних димів.
Покажи, кого нам було слухати, ну хоча б когось.
Гнівайся тепер на тих, хто не зрозумів.
Але краще не гнівайся – ми ж усе одно не боїмось.

Мовчазний пастух, що наглядає й пасе.
Будівничий ще однієї весни.
Омини своїм знанням. Поясни, для чого це все.
Або краще не пояснюй.
Або все ж таки поясни.

 

Олена Маленко, редактор журналу «Вивчаємо українську мову та літературу»


 

Поділитися в Viber Залишити свій відгук