Творчість, ідеї Self-менеджмент

Запрошення до творчості. Хроніка моєї подорожі

12.02.2020 154 0

День перший «МІСЯЧНА ДОРІЖКА»
Якщо вам здається, що потрібно щось змінити в цьому житті, то вам не здається.
Рінат Валіулін
Цього разу моя мандрівка до Чорного моря пролягла через південні українські степи аж до Бессарабії.

Здолавши від Одеси двісті п’ятдесят кілометрів степовою Україною, прямую разом зі своїм супутником до курортної зони села Расейка Татарбунарського району на Одещині. Йдемо однією з вулиць села і майже одразу нашу увагу привертає будиночок, який буквально потопає у червоних, жовтих та рожевих трояндах та дивовижних деревах із ґронами білих квітів — неймовірна розкіш… При вході до помешкання гордовито майорить синьо-жовтий прапор. Словом хата, мов справжня писанка!
Привітний господар веде нас до затишної оселі. Ми, облаштувавшись тут, залишаємо речі та чимдуж поспішаємо до моря!.. Дорогою упиваюсь морським повітрям, яке має ще й присмак степового різнотрав’я — відчувається випаровування високойодистого лиману… Паморочиться голова, проте насичене йодом повітря швидко поновлює сили… Ген перед нами вже й озера з високими очеретами — місцина, де гніздяться понад сотня різновидів водоплавних пташок, багато з яких занесено до Червоної книги.
Повільно з очеретів випливає гордовитий чорний лебідь — це розвідка: «Чи, бува, не завітав непроханий  гість у мої володіння?». Але ми зупинилися і завмираємо, щоб не сполохати птаха. Дух захоплює від граціозної величі цього створіння. Овва!.. Услід за ним, випливає ще декілька, певно, лебідок. Можливо, його родина? Невимовно чутлива картина — сказати б, ідилія… І ми безмовно милуємося нею, зачаровані та перейняті величавою красою цих витончених створінь… Утім, помітивши нас, лебідь вертає у свої очеретяні джунглі, такі густі й високі, що будь-хто може у них заховатись. Інші лебеді, беручи приклад зі свого обережного вожака, повертають назад. Подумалося і пригадалось: недаремно ж кажуть, що для людей лебеді стали символом краси, чистоти та вірності.
Щоб із материка дістатися до пляжу, перетинаємо довгий дерев’яний місток і опиняємось на білій піщаній косі — продовження національного парку «Тузлівські лимани». У заповіднику оберігається усе це птаство. І ген, бачу, пролетіла зграя рожевих пеліканів. Вони летять із Азії аж у Африку, а в цих краях проводять увесь теплий період.

Нарешті ця довгоочікувана мить, бо аж затремтіло серце — глибока радість пронизала усю мене… Адже переді мною з’явився величавий морський краєвид! Море невимовно принадливе, чарівне. Ген-ген,  далеко-далеко, скільки сягає око, виграють срібними іскорками хвилі. Тихе надвечір’я веде свою споконвічну журливу мелодію і навертає до роздумів. Забуваю про час, насолоджуюсь дивовижним станом душі,  ніби навіяного гіпнозом усього, що раптом з’явилося, мов у вісні, переді мною.

Роблю замальовки… Вечір лагідний і тихий, адже море та небо злилися воєдино, загубивши горизонт і залишивши тільки нюанс перламутрових розводів на небесно-морській шовковій тканині. Душею і серцем, усім своїм почуттям я потонула у тій красі, у тій могутній стихії буття...

Дописую етюд, а малювання здавна відоме своїм цілющим заспокійливим ефектом, так званої «дороги до себе». Погасли останні промені сонця… На заході ще догорає багряна смуга. На повні груди впиваюся чистим, теплим, вогкувато-м’яким повітрям і вдивляюся у далечінь. Біля моря стаєш мудрішим, щось собі філософствуєш і солодко мрієш про диво-дивне неземне.

Люди постійно бажають того, що є поза межами їхніх можливостей. І я теж не виняток, поміркувавши ще трохи за нескінченну цінність кожної миті та над швидкоплинністю життя, помічаю наді мною темно-синій небосхил, усіяний зорями. Ген над обрієм сріблястий диск місяця, що простяг мені назустріч доріжку через усе море… Він гукає: «Ходи  сюди!..  Я маю багато зір для тебе, вибереш собі найкращу!». Проте втома поволі охоплює мене, тому я вимушена відмовити місяцеві, бо повертати тепер доведеться поночі. Під гучні мелодійні співи цикад і цвіркунів поспішаємо до ніжних троянд у свій куточок  краси і спокою, адже відчуваємо потребу швидше перейти до світлиці та упасти на ліжко й спочити.

Вікно прочинене… Але у нашій кімнаті велике зоряне небо і повітря, напоєне цілющими пахощами польових квітів — це наші перші враження... Солодко, легко дихається. Тихий спокій ночі заколисує, бо повіки помалу самі стуляються, голова тихесенько хилиться до солоденької подушки… Ще трохи — і тіло зробилося легким, мов пір’їнка. Я вже обережно м’яко ступаю по місячній доріжці, продовжуючи свою романтичну подорож у літній сон.

Автор: О. Я. Бойко-Гулівата, викладач-методист Київської дитячої художньої школи № 7.

Далі буде…

Поділитися в Viber Залишити свій відгук