Досвід виховання ЗДО

Казка про втомленого чарівника

21.12.2019 1914 0

Синдром професійного вигорання — це небезпечне професійне захворювання тих, хто працює з людьми: лікарі, юристи, соціальні працівники, психіатри, психологи, вчителі тощо. Нині він має вже діагностичний статус у Міжнародній класифікації хвороб — 10: «Z 73 — проблеми, пов’язані з труднощами управління власним життям». Попередити розвиток синдрому професійного можна, зокрема,  методами казкотерапії.

Синдром професійного вигорання розвивається на тлі хронічного стресу, призводить до виснаження емоційно-енергетичних і особистісних ресурсів людини. Факторами, які впливають на вигорання, є індивідуальні особливості нервової системи і темпераменту. Швидше «вигорають» працівники зі слабкою нервовою системою і ті, хто має інтровертований характер, індивідуальні особливості яких не поєднуються з вимогами професій типу «людина — людина».

Учені визначають, що процес вигорання виникає в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без відповідної «розрядки» і розвивається поступово.

Спочатку у «вигораючого» починає зростати напруження у спілкуванні. Далі емоційна перевтома переходить у фізичну, людина не відчуває в собі сил для виконання навіть дріб’язкових справ, доводиться докладати багато зусиль, аби примусити себе розпочати роботу. Така втома може провокувати стан пригніченості, апатію, спалахи роздратування, відчуття постійного напруження, дискомфорту. Дослідники наголошують, що професійне вигорання призводить до таких негативних наслідків, як погіршення психічного і фізичного здоров’я, порушення системи міжособистісних стосунків, зниження ефективності професійної діяльності, розвиток негативних настанов стосовно колег та вихованців тощо.

Існує багато різноманітних методів (рівнів) гармонізації психофізичного стану педагога. Хотілося б запропонувати казкотерапію як дієвий психотерапевтичний засіб попередження професійного вигорання вчителя. Казкотерапія є одним із пріоритетних напрямів бібліотерапії. Це напрям психологічної допомоги засобами метафоричних ресурсів казки. Казкотерапія — найдавніший у людській цивілізації метод практичної психології, один із наймолодших методів у сучасній науковій практиці. Казки не лише приносять естетичне задоволення, а й змушують нас замислитися над проблемами реального життя, поведінки, вибору правильного рішення, допомагають людині розібратися у власних переживаннях і внутрішніх конфліктах.

Казкотерапія дає змогу здобути відчуття психологічної захищеності в повсякденному світі, не лише на рівні свідомості глибше розібратися у собі, а й на рівні підсвідомості активізувати внутрішні ресурси. Важливим фактом є те, що, читаючи казку, розмірковуючи про неї, людина на несвідомо-символічному рівні вмикає власні творчі процеси, внутрішні ресурси, що мають терапевтичний ефект. Ознака гарної, справжньої казки — це добра кінцівка.

Мета казки про втомленого чарівника: профілактика та попередження професійного вигорання педагогів, психологів; сприяння самоактуалізації людей «професій, що допомагають», самоусвідомленню, знаходженню нових ракурсів, сенсу життя та професії

КАЗКА

Жив-був Чарівник. Жив він у гарній квітковій країні, теплій та сонячній. У країні, в якій інколи наставала холодна сніжна зима. Та й то з’являлася вона ненадовго і лише на прохання дітей, які мріяли про снігові кульки, санчата та новорічні подарунки під зеленою красунею-ялинкою.

Це була не звичайна країна, а казковий світ чарівництва, чудес і здійснення бажань. На клумбах у міських парках несподівано з’являлися, змінюючи одне одного, то осінні айстри, то пахучі весняні фіалки, то чайні літні троянди. Алеями парку ходили золоті фазани та рожеві фламінго, а на зелених гілках цвірінькали снігурі й співали солов’ї. Біля лавок мирно й дружно відпочивали, по-домашньому муркочучи, як кошенята, леви. А продавці морозива, несподівано з’явившись невідомо звідки, пригощали перехожих безкоштовним ескімо. Та так само раптово зникали. Іноді по небу пропливали рожеві хмари з різнокольоровими написами — освідченням у коханні для таємничої незнайомки. А інколи зненацька перед яким-небудь містянином виникали букети з польових квітів або величезних кульок. І всі люди навколо раділи, знаючи, що це чиєсь «виконане бажання».

Як таке може бути, запитаєте ви? Так ось: у цій країні жив Чарівник. І як усі чарівники в усіх країнах, він творив дива. З ранку до вечора, щодня! І так багато-багато років! Адже люди не втомлюються мріяти і сподіватися на дива!

Безліч різних людей приходило до Чарівника. Чого тільки вони не бажали, просили для себе та інших! Бажання були величезними і скромними, мрії заповітними, які окрилюють, або зовсім простими, земними. Іноді Чарівник, вислухавши людину, посміхався, плескав у долоні, змахував чарівною паличкою й виконував бажання. Але бувало й так: Чарівник довго і задумливо дивився на людину, погляд його глибоко проникав у душу мрійника, і... і тоді в тиші лунав м’який добрий голос, який, можливо, чула лише душа людська: «Якщо ти хочеш цього, чого ти хочеш насправді?» І, отримавши відповідь про сокровенний сенс мрії, Чарівник виконував те, чого жадала душа прохача. Жінці, яка мріяла про неймовірну вечірню сукню та стрункий стан, він дарував Взаємне Кохання. А учневі, котрий бажав щодня отримувати відмінні оцінки, Чарівник подарував гарну пам’ять та любов до науки. Люди отримували те, про що мріяли, думали, хотіли, або позбавлялися від того, що їх турбувало та лякало. Радісно і здивовано озиралися вони на всі боки, не вірячи в те, що сталося. Дякували Чарівникові, вигукуючи: «Це ж диво! Просто неймовірне диво! Ви — справжній чарівник!» І йшли собі... але за ними приходили нові. Адже люди не втомлюються мріяти! А ось Чарівник стомився! Напевно, тому, що для людей це були дива, а для нього — щоденна робота...

В один з нескінченних днів чарівництва й виконання чужих бажань Чарівник відчув, як він стомився... Дуже стомився... Стомився глибоко заглядати в таємниці чужої душі й намагатися зрозуміти, що ж насправді потрібно людині. Долоні Чарівника за багато років від постійного плескання вкрилися подряпинами, боліли й вимагали відпочинку. А чарівна паличка, як стомлене кошеня, що награлося, раптом позіхнуло і, згорнувшись у клубочок, заснуло...
І тоді Чарівник вирішив відпочити та побути в тиші. Він з останніх сил, долаючи біль, плеснув у долоні, й негайно перед порогом його будинку з’явилися квіти, іграшки, кулі та букети для іменинників і закоханих. Для всіх, кому терміново могли знадобитися найпростіші чудеса. Він зачинив віконниці, а на вхідних дверях повісив папір із написом: «Дива скінчилися. Чарівник стомився». І зник усередині будинку.

 Минуло кілька днів. Квіти, іграшки, кульки, букети для іменинників і закоханих закінчилися. Але втомлений Чарівник не виходив, а люди щоранку продовжували приходити до його будиночка. Вони з надією дивилися у вікна й очікували дива. Деякі обурювалися й вимагали терміново їх вислухати, звинувачуючи чародія в ліні та байдужості. Інші жбурляли каміння у вікна й жалібно кликали виконавця бажань. Найважче втомленому Чарівникові було чути голоси дітей, які навперебій кричали, вимагаючи золотих рибок, собак, кроликів, велосипедів, упевненості, сміливості, друзів, добрих учителів, легких домашніх завдань...

Минуло ще кілька таких же днів. Утомлений Чарівник не почувався краще. Удень не заважали відіспатися й відпочити люди, а вночі — совість, думки і сумніви... І тоді він вирішив вирушити за порадою (або секретом) до інших чарівників, щоб дізнатися, як їм вдається не втомлюватися від чарівництва і не перетворювати дива в роботу.

На світанку Чарівник крізь потаємні двері тихенько вийшов з будиночка і вирушив у сусідню країну. За день подорожі він опинився біля домівки побратима-чародія. Насилу проштовхавшись крізь натовп людей, які чекали неймовірних чудес, він увійшов усередину. Місцевий чарівник теж був заклопотаний з ранку до вечора і з вечора до ранку. Він здалеку помахав рукою, намагаючись зобразити привітну усмішку на втомленому обличчі. Побратим-чародій творив дива, переходячи від однієї людини до іншої, водночас розповідаючи втомленому Чарівникові про свої турботи, обмаль часу та постійну втому від роботи, тобто від чудес. Навколо місцевого чарівника чулися радісні вигуки людей, які отримали бажане, у повітрі пурхали пташки і метелики, з нізвідки сипалися цукерки, а в руках малюків з’являлися черепашки й м’ячики. А подружжя, яке дійшло згоди, знову дивилося одне на одного з любов’ю. Побратим, за допомогою чарівної палички, щось нескінченно створював, створював, створював. Але, побачивши його похилі плечі, наш Чарівник зрозумів, як той утомився, дуже втомився...

 До Мага з далекого-далекого міста черга ще більша, бо Маг був дуже знаменитий. І дуже старий. Утомлений Чарівник і у нього не зміг запитати поради, точніше, не наважився, боячись відволікти від безлічі справ, не бажаючи втомлювати сивого побратима, який не лише творив чудеса, а й записував їх у величезні-величезні книги, розкладені по всьому будинку. Товстезні книги, написані дрібним, швидким, утомленим почерком. Навіщо? Мабуть, Маг і сам уже не знав навіщо. Можливо, побоюючись щось забути або сподіваючись, що його нащадки підрахують, скільки добрих справ чи кришталевих туфельок він створив. А може, він побоювався, чекаючи посланців із Міністерства контролю нездійснених надій? Іноді Маг спотикався через величезні облікові книги, тихо й утомлено лаявся, і в цю мить замість цукерок та метеликів на підлогу падали жаби й бліді поганки.

Наступний чарівник працював чарівником у кількох містечках одночасно. Щоб устигнути створити побільше чудес, він постійно перестрибував з потяга у потяг, перебігав із вагона у вагон, виконуючи мрії пасажирів, іноді зупиняючи час або кваплячи власне життя. Навіщо? Напевно, він думав, що без нього світ зупиниться, тоді більше ніхто й ніколи не допоможе людям і не подарує їм чудеса. Він відчував себе дуже-дуже важливим, потрібним усім та відповідальним за всіх. Чи дізнався у нього секрет утомлений Чарівник? Ні! Він навіть не зміг наздогнати вагонного Мага! Утім, здалеку він устиг помітити і втому, заховану за ввічливою посмішкою Мага, і потертості на старій чарівній паличці, і рукавички, що приховували натруджені долоні. І тоді втомлений Чарівник вирішив повернутися додому.

 Повільно йшов він лісовою дорогою, далеко від галасливих міст і натовпів людей, які не втомлюються мріяти. Уперше за багато років, не поспішаючи, він милувався світом навколо себе, деревами, луками. Слухав спів птахів, не намагаючись переробити чи поліпшити світ, несподівано усвідомивши, як добре просто «бути»! Насолоджувався миттю, коли не потрібно творити чудеса, а можна милуватися тим, що створено природою. Чарівник сів на березі озера, радіючи красі світу. Як раптом на дзеркальній поверхні води побачив своє відображення. Точніше, побачив себе, але бадьорого, радісного й щасливого.

— Ти втомився? — запитало відображення.

 — Так, дуже, — чесно відповів Чарівник.

— Чому? — наївно здивувалося відображення.

— Напевно, я виконую дуже багато чужих бажань.

— А коли ти творив дива, щоб порадувати самого себе? — продовжувало розпитувати відображення.

Чарівник задумався. Він не міг згадати.

 — Не знаю, — сказав він. — Не пам’ятаю. Стільки справ потрібно встигнути, стількох людей і дітей зробити щасливими. День у день. Про себе думати ніколи, та й незручно, соромно…

— А коли ти почувався щасливим? Коли це було? — не вгамовувалося відображення.

— Я завжди щасливий за людей, коли вони радіють чудесам, здійсненим мріям, — відповів утомлений Чарівник.

— А коли ти був щасливий «за себе»? Скільки хвилин радощів та щастя ти даруєш собі щодня? — продовжувало запитувати відображення.

— Невже це правильно — думати про себе, коли іншим треба допомагати, коли люди просять про щастя? — зніяковіло запитав утомлений Чарівник.

— Порожні відра ніколи нікого не врятують від спраги! Наповни спочатку свої відра, перш ніж напоїти інших! Півгодини щастя в день, півгодини радощів для самого себе та хоча б одне диво собі в подарунок! — задерикувато вигукнуло відображення і... зникло. Утомлений Чарівник із подивом удивлявся в озерну воду. На мить йому здалося, що це був сон. Але у нього в голові лунав веселий голос: «Порожні відра нікого не врятують від спраги! Спочатку зроби свої відра повними, перш ніж напоїти інших! Півгодини щастя в день, півгодини радості для самого себе і хоча б одне диво собі в подарунок!»

Розмірковуючи над цим, Чарівник повертався додому. Він захотів з’їсти морозива і... створив його для самого себе. Тримав у долонях створеного для самого себе яскравого метелика, а на вухо причепив духмяну конвалію. Він ішов і милувався навколишнім світом. Чесно кажучи, він не пам’ятав, коли востаннє радів таким простим речам, подарованим самому собі. З кожним кроком він відчував, як загоюються його долоні та до нього повертаються бадьорість і спокій…

Біля свого будинку Чарівник побачив лише одну дівчинку, яка з тужливою надією дивилася на зачинені вікна.

— Малятко, навіщо ти тут і чого ти хочеш? — запитав Чарівник.

— Я почуваюся самотньою. Напевно, я нікому не потрібна. Може, я хочу друзів? — піднявши величезні блакитні очі, невпевнено вимовила дівчинка. «Як важко бути всім потрібним та корисним, але як сумно почуватися самотнім та непотрібним!» — подумав Чарівник і подарував дівчинці відкритість серця, щедрість душі та віру в людей. А друзі? А друзі з’явилися самі собою!

Відтоді Чарівник продовжував творити чудеса. Вони вже не були для нього роботою. Але щодня опівдні й на заході сонця він зачиняв на півгодини віконниці та двері, йшов до квітучого (чи засніженого) саду і творив дива та радість для самого себе. Слухав спів птахів або малював веселку, годував рибок або саджав справжні квіти. Роблячи те, що надихало його душу й дарувало щастя саме йому. І ніхто не міг у цей час турбувати Чарівника! Люди терпляче очікували здійснення бажань, пошепки передаючи одне одному загадкові слова: «Кожен Чарівник повинен наповнити свої відра! Порожні відра нікого не врятують від спраги!»

Автор: І. В. Гармаш, ЗОШ № 109, м. Харків

Поділитися в Viber Залишити свій відгук