Сучасний урок Досвід виховання Творчість, ідеї

Улянина школа. Мої педагогічні знахідки.

05.07.2019 490 0

Пропонуємо долучитися до творчості Степана Анатолійовича Дружиновича. Він народився в с. Торговище на Волині.

Після школи працював у колгоспі. Закінчив Луцький педінститут імені Лесі Українки. Нині — викладач української філології ПТУ № 22 смт Луків.

Свідченням громадянської позиції Степана Дружиновича стало обрання його делегатом Першого Всесвітнього Форуму Українців (Київ, 1992).

Автор поетичних книг «Прелюдія світанку», «Комарики», прозової збірки невигаданих історій «Сонячний день», аудіоальбомів «Волинське літо» та «Волинь – моя кохана сторона», персональної фотовиставки «Дивоцвіти драми Лесі Українки «Лісова пісня».

Улянина школа

Уляні судилося бути ученицею за польської влади один-єдиний день. Може, вона і закінчила б чотири «кляси», якби не той злощасний випадок, що спіткав її у перший день навчання.

Закінчувався останній урок. Дівчина, не дочекавшись дзвінка, взяла свою учнівську полотняну торбинку. Це помітив учитель.

— Давай лапу! — грізним тоном наказав страж дитячих душ і добряче відшмагав лінійкою Улянчину маленьку долоню.

Наступного дня, вранці, Уляна затялася не йти більше до школи. Ані вмовляння, ані погрози не могли на неї вплинути: такою глибокою кривдою виявився для неї той перший шкільний день.

Рано залишившись без матері, а згодом і без батька, дівчині довелося все життя тяжко працювати і бути за матір для молодших братиків і сестричок. А потім — воєнне лихоліття і праця в Німеччині на бауера, а після війни така сама виснажлива і невдячна робота в колгоспі за… трудодні.

Отже, ані до школи, ані до навчання не було моїй тітці Уляні Басик, як і багатьом її одноліткам та односельцям.

Але жінка все-таки якимось незбагненним дивом навчилася читати. Чи то за дочкою школяркою? Бог його знає… Важко давалося те читання: помалесеньку, складаючи букву до букви, слово до слова, сторінку до сторінки, за свій важкий вік вона зуміла прочитати одну-єдину книжку. Це був Шевченків «Кобзар».

А Ви, шановний читачу, вже прочитали «Кобзаря»?

Брати по духу і по крові

Десятикласники слухали лекцію про шляхи розвитку української драматургії та національного театру. Йшлося про другу половину ХІХ ст. Після короткої характеристики історичних та соціально-економічних умов тієї доби учитель перейшов до розповіді про діячів українського театру. Учні, здається, уважно слухали і водночас стисло записували в зошити основну інформацію. Сказано було, звісно, найперше про багатогранну діяльність Михайла Старицького, Марка Кропивницького. Далі учитель розповів про родину Тобілевичів, у якій виховувалася блискуча плеяда видатних діячів української культури. Це три брати та їхня сестра — Іван, Микола, Панас, Марія — драматурги, актори, режисери, театральні діячі, співаки. А увічнили вони, як відомо, свої імена під псевдонімами: Іван Карпенко-Карий (1845–1907), Микола Садовський (1856–1933), Панас Саксаганський (1859–1940), Марія Садовська-Барілотті (1855–1891).

Яке талановите братерство! Факт!

Але факти — не тільки річ уперта, але й така, що має здатність іноді переплутуватися в учнівських головах, а часом — і спотворюватися до невпізнанності. Так-от: учень, розповідаючи згодом про діячів українського театру, висловився: «У другій половині ХІХ століття жили на Україні такі великі драматурги: Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький, Марко Кропивницький. Усі вони були рідними братами. А ще в них була… сестра…»

А голос із класу: «Либідь!»

Дружний сміх наповнив кімнату. що свідчило про добре засвоєння цікавого уроку.

Дерево роду

Мері — корінна американочка, миле і жваве дівчатко, уже непогано, як на її вік, лепече про всяку всячину: пізнає світ і себе в ньому. Та її дитячу англійську мову-вимову сторонній людині втямити не так то й легко, бо ж чимало слів дівчинка спотворює на свій лад. Тато з мамою розуміють. Дідусь і бабуся — більше здогадуються, ніж розуміють. А от прадід і прабабця цієї гуторки, мабуть, не розібрали б ні на йоту, хоча б їхня правнучка щебетала бездоганною літературною англійською мовою, бо ж вони були… українцями, які народилися і звікували на рідній землі.

Отже, Мері — не тільки американочка, але й малесенька брунька крислатого українського родового дерева, яке пустило коріння по усіх світах, куди незбагненна доля спроваджувала українців.

Батька Мері не раз тривожило сумління, що він, американець з вищою освітою, не спромігся вивчити мови своїх праотців і так ніби добровільно відчахнувся від українського дерева. Аби хоч якось згладити цю провину перед своїм родом, він вирішив неодмінно навчити української мови свою дочку. Для цього він найняв за чималу платню няню-українку, в обов’язки якої входило, окрім усього іншого, спілкуватися з Мері тільки українською мовою. Так дівчинка підростала, засвоюючи водночас дві мови — англійську та українську.

Якось спостережлива Мері зауважила відсутність у парку одного дерева і зчинила справжній лемент: «Де дерево?! Де дерево?! Де дерево?!» Батьки оторопіло переглядалися між собою, не розуміючи запитань стривоженої дитини. Довелося терміново телефонувати до няні-українки. Вона відразу здогадалася, що йдеться про дерево, яке спиляли паркові санітари і ретельно замаскували те місце квітами.

От і вся історія. Історія щемлива і повчальна.

Нам же хочеться сказати розумниці Мері: «Дорога Мері! Марічко! Твоє дерево є, воно — в Україні. Це — калина. Сподіваємося, що ти колись із ним неодмінно зустрінешся».

Сподобалась тема? Тоді замовляйте:

 
 

Інструкція, як оформити замовлення на: http://osnova.com.ua/help/4/

Поділитися в Viber Залишити свій відгук