Досвід виховання Self-менеджмент

Крик: перспектива безперспективності

18.04.2018 1266 0

На тому кінці дроту був директор школи. Ні, все ж таки первісно це була жінка. Жінка — директор школи. А ще була ситуація — дещо службова, дещо особиста, яка потребувала розв’язання. Розв’язання не було, маю на увазі цивілізованого розв’язання, адекватного формату службових стосунків. Замість цього був крик — цілком відвертий, істеричний, неприкритий, не зупинений ані внутрішнім голосом, ані діловим іміджем, ані попередніми, суто людськими стосунками між нами, набутими не за один рік (свого часу я вчила її дітей).

Спочатку була шокована й навіть розгублена: якось-то вже відвикла від цього виховного методу, працюючи в педагогічному університеті, видавництві, приватному ліцеї. Звикла до поваги з боку колег, студентів, учнів і сама намагаюсь у службовому спілкуванні бути витриманою (не завжди це дається легко, інколи спокійною бути складно, але для мене — це принципова позиція). А крім шоку від такої поведінки посадової особи, керівника школи, отже, педагога, у свідомості залишився величезний знак питання: а чому, власне, вона так кричала? Чому могла собі таке дозволити? Чому взагалі кричать начальники й особливо директори шкіл? Чому кричать жінки? І що в цьому крикові або що за цим криком?

Якої думки вчителі й учні

Питань було багато, спокій не приходив, тож вирішила винести цю проблему на широкий загал. Спочатку провела невеличке опитування колег-учителів: чи кричить на вас у школі керівництво і як ви до цього ставитеся? Знала ж, звісно, що кричить, сама 10 років пропрацювала у звичайній школі й весь цей час боролася з відвертою брутальністю директорки, але тепер було цікаво послухати колег. Послухаймо вчителів та учнів.

  • Кричать усі, від директора до техперсоналу: директор кричить на педраді або йдучи коридором, кричить у своєму кабінеті, у класі, на вчителів, на дітей; завуч кричить на вчителів і дітей; техперсонал кричить, якщо йти вимитою підлогою або якщо невчасно зайдеш до туалету, де теж усе вже вимито (!).
  • Директор у нас спокійний, він чоловік, а завуч — жінка, вона кричить просто завжди, каже, що її нерви не здатні витримувати ані вчителів, ані дітей, ані цю скажену роботу з вимогами всіх інстанцій і начальників. На неї вже не ображаються, а співчувають як хворій, бо на її місці не хоче бути ніхто.
  • Директорка кричить, але по справедливості, якщо вже дуже її дістати, а так вона — нормальна, не ображає особисто і не свариться. Більше кричать учителі на дітей і одне на одного, інколи навіть лаються в присутності учнів.
  • Директор у нас — чоловік. Він може кричати й лаятися, а може й не кричати. Усе залежить від його настрою: якщо гарний, то буде все по-людськи, а якщо ні — то ховайся, дістанеться всім. Жінки часто плачуть від нього, ображаються; інколи навіть чиїсь чоловіки приходять, з’ясовують, чого це на їхніх дружин так кричать, що їм удома потрібно «швидку» викликати. Але до цього всі звикли, бо директор легко відходить і в принципі працювати з ним можна.
  • У нас у школі кричать здебільшого вчителі на дітей і на своїх колег. Директорка — жінка спокійна, вона може нервувати, хвилюватися, сердитися, але не кричить; завуч теж нормальний, але якщо його доводять вчителі-жінки, він може на них крикнути. Ми цінуємо, що в нас більш-менш спокійно, адже інші вчителі розповідають, що їх лають, як кажуть діти, по-дорослому.
  • Директорка — жінка зі складною долею, без чоловіка, нерви у неї здають часто. Вона кричить винятково на жінок, особливо на молодих і красивих, примушує їх працювати до кінця робочого дня, незважаючи на те, що в них уже немає уроків «я сказала, будете сидіти у школі стільки, скільки мені треба». Ми її не любимо і називаємо «самодура». Працювати психологічно складно, кожен день переживаєш стрес. А на педраді весь час ідеться про педагогіку добра і співпраці. Слухати це нестерпно.

Ось таке я почула від знайомих учителів. Ви скажете, що нічого нового. І дійсно, нічого нового, нічого дивного і нічого гарного. Найгірше те, що все це відбувається в педагогічному закладі, де працюють не лише дорослі, а перш за все, навчаються і виховуються діти. Але дивним є те, що діти настільки звикли до крику, що сприймають його цілком органічним складником поняття школа («у нас кричать всі», «ми ж ненормальні, як же на нас не кричати», «учителі кричать, ми вже й не реагуємо, інколи самі кричимо на вчителів, так і спілкуємося»). Але йтиметься не стільки про рецепцію (сприйняття) крику, а про його природу, мотиви і наслідки

Коментар психолога

«Чому людина кричить, зокрема на керівній посаді?» — з таким питанням я звернулася до Тетяни Щербини, практичного психолога реабілітаційного центру, яка теж перейнялася темою і спробувала провести певну психологічну аналітику явища.

Отже, послухаймо психолога.

Природа крику закладена в темпераменті й психоемоційній структурі людини: холерик і сангвінік запрограмовані на крик своєю психічною організацією, вони легко входять у стан емоційного збудження, доводячи інколи себе до істерії, крик для них — їхня природа; вони кричать, позбавляючись напруження й, емоційно переживши цю ситуацію, так само легко заспокоюються.

Флегматик або меланхолік, як правило, не кричить; принаймні важко уявити крик флегматика. І справа не в тому, наскільки він здатний володіти собою, просто його психоемоційна сфера не налаштована на крайній вияв емоцій — ані позитивних, ані негативних. Флегматик може перебувати в стані нервування, тривоги, гніву, розпачу, але прояви цього стану здебільшого мають внутрішній характер, ніж зовнішній.

Тобто, перебуваючи в однаковому внутрішньому стані, холерик і флегматик по-різному його переживають і, головне, виявляють.

  

Жінка за своєю психоемоційною організацією тяжіє до холеричного типу темпераменту, тож жінки, як правило, кричать більше, ніж чоловіки, вони відвертіше емоціонують, дозволяють собі активний викид негативу у зовнішнє середовище. Поведінку же чоловіків у ситуаціях службових конфліктів подекуди зв’язують суспільні установки та етичні табу на чоловічі емоції («поводьтеся по-чоловічому»), хоча деякі чоловіки-керівники дозволяють собі більше відвертих емоцій, ніж жінки, але це вже проблема не психологічна, а соціальна (виховання, морально-етичні пріоритети тощо).


Звісно, темперамент є важливим фактором у перебігові конфліктної ситуації, але не все вимірюється лише ним. Адже навіть найемоційніший холерик поводиться диференційовано в різних ситуаціях: він може кричати на підлеглих, проте не кричить на своє керівництво. Скажімо, директор, який емоційно реагує на роботу колег, цілком цивілізовано поводиться із своїм безпосереднім начальником, навіть якщо той не задоволений його роботою.


І попри весь свій темперамент цей директор не кричить, не лається, не ображає опонента-начальника. Чому ж? Мабуть тому, що адекватно усвідомлює ситуацію і реагує на неї розумом, а не емоціями, бо емоції в цьому разі йому тільки пошкодять (так що, як бачите, не все запущено у свідомості людини, яка, будучи Homo Sapiens, здебільшого в житті керується все ж розумом, підтверджуючи тим свій еволюційний статус).

Існує ще один вагомий фактор, що регулює ситуацію крику: реакція того на кого кричать. Якщо людина боїться крику начальника і, ба більше, дозволяє на себе кричати, не чинить опір такому поводженню із собою, на неї будуть кричати. Людина, яка має власну гідність, завжди бореться за себе.

Шляхи опору крикові можуть бути різними, особливо результативними є спокійний, виважений тон, емоційна стійкість підлеглого у противагу бурхливому викиду емоцій начальника. Інколи людина, не бажаючи терпіти крик, просто пише заяву про звільнення. Шкода, якщо це гарний спеціаліст, втрату якого заклад відчує незабаром. У цьому випадку, на жаль, ситуацію вирішують лише власні емоції керівника, які не спрацьовують на службову ситуацію.

Аналізуючи психологію керівників, зарубіжний дослідник Курт Левін акцентував ті внутрішні якості, що мають бути пріоритетними для сучасного начальника. Поміж них на першому місці стоїть здатність людини володіти собою та своїми емоціями, далі — розумні особистісні цінності, чіткі мета та завдання, навички гідного розв’язання проблемних ситуацій.

У нас не завжди беруть це до уваги, висуваючи людину на керівну посаду. Більше враховують ініціативність, уміння зорієнтуватися в екстремальних умовах (які у нашому житті вже є нормою), здатність тримати «в руках» колектив. А ці якості властиві насамперед і найбільше холерикам та сангвінікам. От і маємо соціально замовлений формат емоційного перенапруження на роботі.

Слово керівникам

Оскільки будь-яке явище завжди краще розглядати зусібіч (для повної картини), то звернімося тепер до тих, хто кричить. Здебільшого кричати у форматі службових стосунків можуть собі дозволити керівники, тож їм слово. Послухаймо керівників.

  • Так, мені інколи доводиться підвищувати голос на підлеглих, однак такі ситуації зумовлені тим, що не завжди з людьми можна розв’язати проблему спокійно. Люди не розуміють гарного ставлення, дозволяють собі порушувати трудову дисципліну, спізнюються на роботу, вчасно не виконують розпорядження. Ну як не виховувати їх? А крик — дієвий спосіб виховання.
  • Я інколи зриваюсь на крик із підлеглими, хоча розумію, що це не дуже гідно. Якщо чесно, я сама страждаю потім. А кричу тому, що нерви не витримують навантаження. Від мене вимагають певних дій і результатів вищі інстанції, я розумію, що треба виконати нереальний обсяг роботи, а підлеглі живуть у якомусь розслабленому ритмі, здається, їм усе байдуже. Тому я і зриваюсь.
  • Я і кричу, і виховую, і соромлю, бо й учителі, й учні не розуміють подекуди доброго ставлення до них. Щойно припиниш контролювати ситуацію, зразу ж вона дає збій. Не можу сказати, що кричати гарно чи приємно, навпаки, кожен начальник хотів би бачити себе спокійним, виваженим, благородним. Але це не реально в умовах нашої ментальності та й системи службових відносин.
  • На посаді завуча важко бути спокійним, бо такий обсяг роботи, що голова йде обертом. Директор у нас спокійний чоловік, він не кричить, даючи розпорядження, а потім перевіряє їхнє виконання. А щоб виконати все — і його накази, і накази всіх управлінь та центрів — треба зорганізувати величезний колектив учителів та учнів. Не всі однаково сумлінні, є байдужі, особливо молодь, які не докладають зусиль ані у навчанні дітей, ані в їхньому вихованні, ані у методичній роботі. Ось і доводиться і лаяти їх, і кричати, і гніватися. Розумію, що від цього програю, що мене хтось може не любити, але механізм уже діє більше за інерцією, ніж за розумом.
  • Працювати в нашій школі керівником і бути водночас спокійним і виваженим — важко, хоча, якщо працювати над цим і, головне, виховувати в такому дусі колектив, то протягом певного часу можна цього досягти, маю на увазі неконфліктність. Але практика доводить, що це поки утопія. Я й сам ситуативно кричу, не галасую, звісно, як жінки, а підвищую тон, на що підлеглі говорять: «Розкричався, як скажений». Можливо, це вже діагноз шкільних працівників?

Позиція соціолога

Вислухавши думки респондентів щодо заданої проблеми та узагальнюючи мотиви зайвої емоційності керівників на робочому місці, маємо такі основні причини крику:

  • відповідальна й нервова робота;
  • неорганізованість підлеглих;
  • з метою самоствердження або демонстрації влади;
  • внутрішня некомфортність на посаді;
  • через психологічне несприйняття підлеглого чи неповагу до нього;
  • власні проблеми;
  • порушення емоційної саморегуляції.

  

Як бачимо, опоненти мають конкретні й чітко усвідомлені мотиви своєї емоційності, розуміючи при цьому як всі «за», так і всі «проти» крику, вбачаючи в цьому явищі не лише особисту проблему, але й соціальну. Тож, послухаймо соціолога.

Крик як форма розв’язання службового конфлікту або як фактор впливу на ситуацію дійсно можна вважати серйозною соціальною проблемою у нашому суспільстві. У нас кричать усі й усюди: у приватному спілкуванні, у службовій сфері, у родинному колі, у транспорті, у крамниці, просто на вулиці. Вас може безкарно насварити начальник, чиновник, працівник соціальної служби, продавець, водій…

Ви обуритесь, дискутуєте з нахабником, намагаючись захистити свою гідність, але це буде бій із вітряками. Про це багато пишуть, говорять, сперечаються та результатів немає. Але їх і не буде, якщо не змінити важелі впливу на ситуацію. Ними мають бути закони, які регламентують і регулюють ситуацію приватного й службового спілкування, скажімо, так, як це прийнято у багатьох країнах світу (якщо образили вашу гідність, ви можете подати у суд на цю людину за нанесення вам моральної шкоди).

Для інших країн — це звичайна форма цивілізованого регулювання міжособистісних та ділових стосунків, яка в Україні, на жаль, ще не діє. Але справа не тільки в цьому, а більше у виборі самого формату ділових стосунків між керівником і підлеглими.

Ми тривалий час жили міфами про те, що в капіталістичному суспільстві людина нічого не варта, її можна вигнати з роботи, облаяти, образити. Дійсно, такий стиль відносин мав місце, однак — це характерна ознака початкових етапів становлення капіталізму, коли людський фактор дорівнював нулю. З усвідомленням того, що людина з її інтелектуальними, професійними, компетентнісними здібностями є найвагомішим складником будь-якого успіху, відбулася зміна акцентів у ділових стосунках керівників та підлеглих.

Та й поради Дейла Карнегі виникли не на порожньому місці, вони були зумовлені потребою суспільства в регламентації службових стосунків для максимальної професійної віддачі людини на виробництві.

Адже дешевше налагодити з фахівцем психоемоційний контакт, спрямовуючи його енергію на продуктивну діяльність, ніж учити стажера професійній майстерності. І в цьому мудрість керівника, який сам керується потребами справи.


У нас зараз, на превеликий жаль, керівник більше дбає про задоволення своїх, подекуди безпідставних амбіцій, ображаючи й звільняючи підлеглих, яких інколи складно замінити, бо вони професіонали. Це недалекоглядний підхід, особливо у контексті школи, де людський фактор (особистість учителя) є визначальним.


Керівник мусить стояти над конфліктом, він має бути рефері у ситуації непорозуміння, а не її ініціатором. Тож сьогодні показником цивілізованості та сучасності керівника є його спроможність управляти людьми так, щоб була користь для справи, щоб колектив міг спокійно працювати, уникаючи стресів та емоційного негативу. Адже в такому колективі гарний мікроклімат, позитивна енергетика, яка, до речі, цілком сприятливо діє й на керівника, не руйнуючи його ауру. Це значно корисніше, ніж імпульси ненависті, зла від ображених підлеглих.

Звернімося до біолога

Цікаву інформацію щодо руйнівного впливу крику та емоційного збудження на фізіологію людини надала нам біолог Тетяна Кузнєцова. Послухаймо.

Усі процеси життєдіяльності людини контролюються нервовою системою, яка складається з двох відділів: соматичної нервової системи, що забезпечує контроль нашої свідомості, та вегетативної, яка не контролює свідомість.


Крик — це емоційна реакція, пов’язана з порушеннями функціонального взаємозв’язку між соматичною та вегетативною нервовими системами.


За емоційну сферу відповідають ті ділянки мозку, що знаходяться в лобній та скроневій частинах. Коли людина кричить, клітини кори головного мозку опиняються під пресингом зовнішніх подразників. Чим більше сила цих подразників, тим більше навантаження на клітини, що призводить до обмеження їхніх потенційних можливостей. Ці клітини втрачають свою працездатність, долучається вегетативна нервова система, що не забезпечує контроль свідомості.

Тобто, перебуваючи у стані емоційного, а потім і нервового збудження, людина втрачає спроможність бути адекватною, контролювати свої дії. Усім відома фраза «Нервові клітини не поновлюються» може бути серйозним застереженням для надто емоційних осіб. Адже постійне психоемоційне збудження призводить до невротизації особистості, а стійка невротизація — до неврозів, у свою чергу здатних перетворитися на психоз, який не виліковується.


Свій учительський невротизм педагоги вдало вирощують самі, не стримуючи себе у відвертому викиді емоцій і руйнуючи цим власну нервову систему (поновити яку дійсно складно).


Висловлюються косметологи

До речі, косметологи теж можуть додати свій коментар, адже в жінок, які часто емоціонують, рано і назавжди з’являються мімічні зморшки, обличчя легко червоніє (судини розширюються), вигляд втрачає привабливість. Учителів узагалі легко розпізнати за їхнім виразом обличчя та емоційною реакцією на зовнішні подразники.

Що ж, здається сказано багато про КРИК як спосіб нашого емоційного існування. Принаймні є, над чим замислитись, щоб уникнути того, що нам загрожує, і набути те, що нас вдосконалює.

Крик — хоч і сила, але руйнівна, у першу чергу для самої людини. Краще працювати над своєю волею, витримкою, характером, доводячи особисту й соціальну приналежність до класу людини розумної. І значно краще для здоров’я, коли ти позитивно сприймаєш світ, а всі навколо щиро люблять і шанують у тобі жінку, чоловіка, учителя, завуча, директора — Людину.

Люди! Не кричить!

Сподобалась тема? Тоді замовляйте:

Інструкція, як оформити замовлення на: http://osnova.com.ua/help/4/

Поділитися в Viber Залишити свій відгук