Несподівано для себе дійшла думки, що Люїс Керролл був справжнім постмодерністом — і за манерою письма, і за світосприйняттям (певно, потрапив у часову петлю і, як справжній постмодерніст, народився значно раніше, тож і не всім було до снаги розшифрувати символіку його творів). І ще більше впевнилася в цьому, коли, готуючи хрестоматію, довелося перечитати М. Павича «Скляний равлик». У своїй драмі Павич пропонує читачеві різні варіанти завершення драми, а насправді гру, у якій читач частково перебирає на себе роль автора.

Автор: Енні Лейбовіц
Джерело: http://www.intermoda.ru/

І після цього немов пазли склалися в голові. Постмодерні тексти для мене тепер порівнянні із падінням Аліси в кролячу нору: ніколи не знаєш, чого сподіватися на виході. А ще чомусь пригадався час у керолівських казках, що спливає немовби вві сні. То, може, Сальвадор Далі, перш ніж написати «Сталість пам’яті» (інша назва «М’які годинники»), полюбляв читати саме Керолла?
І зрештою я збагнула, що сьогодні всі ми, заходячи до соцмереж чи переглядаючи YouTube, занурюємося, як Аліса у Задзеркалля, у постмодерн, який іноді схожий на чорну діру.

У постмодерні все побудовано на грі, розриві шаблонів і стереотипів і головне — залученні до цього процесу дедалі більшої кількості читачів/глядачів/користувачів. Соціальні мережі, як на мене, схожі на такий собі ігровий простір, де всі ми беремо участь у колективній співтворчості — флешмобах, перепостах, коментарях. Інша реальність, інші відчуття...

«Підписуйтесь на наш канал. Ставте лайки і пишіть у коментарях, чи сподобався вам наш сюжет!» — так зазвичай завершує моя Елеонора перегляд чергового дитячого ролика і поспішає до свого кошика з LEGO творити власну ігрову реальність.

Ну а ми, укотре переконуюсь, і в дорослому віці продовжуємо залишатись дітьми. Тільки ігри тепер стають геть не дитячі. Ну і бажано, щоби не настав post postmodern — коли чорна діра схлопнеться.

Автор: О. М. Журенко