«Я була для них розвагою, ліками від нудьги». Учителька — про те, як стала жертвою дитячого цькування

Шкільне цькування частіше асоціюється з дітьми, які знущаються один над одним. Виявляється, не завжди. 70 % учителів зізналися, що їх теж цькували — власні учні. Тетяна Волошко записала історію вчительки, яка стала жертвою цькування дітей. І після цього в школі більше працювати не змогла.

Сьогодні багато говорять про шкільний буллінг. Маючи бажання, кожний учень може згадати пару неприємних історій різного ступеня серйозності й з різними наслідками. Сама я вперше замислилася про шкільне цькування після перегляду фільму «Опудало». Мені було близько 15-ти, але в нашому класі, на щастя, нічого подібногоне відбувалося.

Зате через кілька років я зіштовхнулася з буллінгом у реальному житті й в іншій якості. Я довідалася, що діти можуть бути дивовижно жорстокі не тільки стосовно однокласників, але й учителів.

Я працювала в невеликому місті й невеликій школі вчителем англійської мови. Зарплата була смішна, але мене все влаштовувало. Чоловіка й дітей не було, а на себе вистачало, тим більше більшу частину часу я проводила в школі. З учнями склалися гарні, навіть довірчі взаємини. Постійно придумувала щось нове і цікаве, щоб діти бажали відвідувати мої уроки, — найбільше боялася, що уроки стануть нудними.

Усе було гарно, поки не звільнилася моя колега, її 10-й клас віддали мені. Проблеми з дисципліною й гонористий дисбаланс (хлопчиків набагато більше, ніж дівчат) були не найстрашнішим. У класі вчилися дві дівчинки — назвемо їх Яна та Христина. Обидві яскраві, гарні, модні та, як потім з’ясувалося, із багатих родин.

Усе почалося на першому ж уроці: одна з них назвала мене жертвою фастфуда. Ні, не в обличчя, але так, щоб я почула.

Пролунав сміх. Кожний наступний урок супроводжувався коментарями із приводу моєї ваги й одягу. Повною я була завжди, тому й гардероб у мене специфічний, але мене ніколи не принижували й не робили боляче.

Пізніше до цього додалося ще дещо. Яна стала вказувати мені на мовні помилки (вона часто їздила за кордон і добре знала розмовну англійську). Потім я зрозуміла, що стала героєм їхніх коміксів. Мене малювали, тайкома знімалина телефон і пересилали один одному, обробляючи в якійсь програмі й підмальовуючи смішні деталі. Ворожістю до мене заразився весь клас. Усе тільки тому, що я не подобалася цим двом дівчинкам — лідерам класу.

Не в моїх правилах акцентувати увагу начальства. Тим більше в інших класах усе складалося добре. Терпіння лопнуло, коли одна з дівчинок прямопід час підсумкової контрольної зателефонувала подрузі й почала щось голосно обговорювати та сміятися. Вона не грубила мені, просто робила вигляд, що мене немає. Я попросила прибрати телефон — ніякої реакції. На моє щастя, пролунав дзвінок. Цього разу я пішла до директора й усе розповіла. Погано пам’ятаю розмову, але, здається, директорка намагалася переконати мене, що я сама винна: треба бути суворіше, вимогливіше й, можливо, дійсно змінити стиль одягу.

Через якийсь час на мій урок у цей проблемний клас прийшов заступник директора, без попередження, нібито подивитися, як працюють діти. Яна та Христина були надзвичайно активні, не причепитися. Потім я довідалася, що мама однієїз дівчинок — подруга цього заступника. Копали скоріше під мене, ніж під них. Настрій ходити на роботу пропав, але й без роботи я не могла. Особистого життя ніякого не було, усі подруги — учителя, теми обмежені теж шкільними проблеми.

Одного разу я одержала в соціальній мережі лист від парубка, між нами зав’язалася переписка. З’явилася віддушина, якийсь новий інтерес. Хотілося бігти додому, перевіряти повідомлення в телефоні, навіть щось радикально змінити… Він щодня писав відверті повідомлення. Було зрозуміло, що я йому цікава: розпитував мене про школу, давав поради, робив багато компліментів. Перед Новим роком він запропонував зустрітися — я погодилася. Дуже довго готувалася, чекала, хвилювалася. У моєму профілі було три не дуже свіжих фотографії. Я переживала, що розчарую його. Програвала можливі варіанти розвитку подій.

Він не прийшов. Я чекала на нього більше години, а може, двох. Спочатку хвилювалася, що з ним щось трапилося,і писала йому. Він не відповідав. Повернувшись додому, я знову зайшла в мережуй побачила, що він був онлайн п’ять хвилин тому, прочитав усі мої повідомлення, але не відповів. Мій друг перестав мені писати, і я вселила собі, що він побачив мене у вікно кафе й передумав зустрічатися.

Наступний день був останнім навчальним цього року: уроки скорочені, класи напівпорожні. Діти роз’їхалися на новорічні канікули. На моє диво, у школу прийшли Христина з Яною. Перед уроком я побачила, що вони сидять на підвіконні. Сьогодні вони чомусь дивилися на мене, здавалося, співчували чомусь і от-от заплачуть. Я привіталася й запросила їх у клас. І раптом Яна сказала: «Вам, напевно, потрібно побути наодинці? Наречений не прийшов на побачення — це так боляче. У житті ви виявилисяне в його смаку».

Я відчулав роті присмак заліза й усе зрозуміла. Півтора місяця я листуваласяз кимсь із них або їхніх дорослих друзів, братів або сестер. І нічого в мене не викликало підозр. Ні-що… Або я зовсім наївна й дурна. Була. Після канікул я написала заяву про звільнення.

Більше я не працюю в школі й узагалі з дітьми. Займаюся перекладами. Згадую той час із відразою.

Страшно не тільки те, що було в процесі, а що було потім: усвідомлення, розчарування, нелюбов до себе.

Я не зробила нічого поганого. Двох школярок дратував мій зовнішній вигляд і манера одягатися. Або всебуло набагато простіше й від цьогоще огидніше: я просто була для них розвагою. Ліками від нудьги.

Про що я жалкую найбільше? Про те, що розповіла цю історію мамі. Вона виплакала багато сліз, і, здається, у ній щось зламалося. Напевно, страшно усвідомлювати, що твою дитину скривдили, а ти нічого не можеш вдіяти.

Матеріали взято з сайту: https://mel.fm/